Курсова робота

Село Маркова

З СИВОЇ ДАВНИНИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Серце моє припадає, тремтячи,

К тобі, о скибо мужицька, тверда.

Дух мій в нутро твоє тане гарячий,

Наче у море блискуча звізда.

Розпочинаю цю розповідь про село Маркову зі слів Івана Франка. Ці слова відносяться до кожного, кого виколисало і випровадило у світи село.

Село дало Україні Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника, і т. д. Увесь наш Богородчанський район – то велике СЕЛО з ознаками більш-менш містечкової цивілізації, якщо мати за таку багатоповерхові будинки, воду і тепло у них, асфальт і тротуарні доріжки та ще завищені амбіції.

Село – основа нашої хліборобської ментальності, наша нелегка історія і надія на краще майбутнє.

Родинний краю, село родинне! Вас я вітаю місця любимі.

Зелене поле, ліси, могили

Щасливі з вами дні ми провели.

І, ти хатино, з соломи стріхо,

Ти моя радість, єдина втіхо…

Тут я бажав би до скону жити,

В твоїй землиці кості зложити…

Слова цієї пісні давно написали Сидір Мидловський (поет) та Віктор Матюк (композитор). Але вони є вічні, наскільки вічні люди на землі і дорогі кожному з нас, бо вони сказані про нас з вами…

В цій пісні всі ми, хто народився в селі.

Історико-архівні відомості про Маркову.

В «Історії міст і сіл Української РСР» про село читаємо: « Маркова – село, центр сільської Ради, лежить вздовж берегів річки Манявки, притоки Бистриці Солотвинської, за 21 кілометр від районного центру, за 18 кілометрів від залізничної станції Надвірна.

Перша письмова згадка про село належить до 1487р.»

За переказами назва села походить від першопоселення якогось Марка. Начебто він цілий день орав землю і те, що відорав стали називати «Маркова земля», звідси ніби і бере свою назву село. Нема сумніву, що назва села йде від імені, як це в нашому районі є Іваниківка, Гринівка, Лесівка та ін.

Архівні дані підтверджують першу письмову згадку про Маркову за 1487роком.

Звичайно, писемна згадка – ще не дата народження села, не побудова його першої хати. Як правило, поселення з’являється за 100-200 років до першої писемної згадки.

Часопис «Архіви України» несподівано повідомляє, що Маркова з 1852 по 1672 роки мало статус міста, а надалі знову залишилася сільським населеним пунктом.

Далі знаходимо деякі цікаві статистичні дані з минулого Маркови.

Так довідуємося, що в 1858 році в селі діяла однокласна парохіальна школа.

В 1874 році кількість населення Маркови складало 766 чоловік.

1901р. – лише однокласна школа.

1921р. – населення Маркови налічує 1555 чол.

1931р. – налічується 1840 чоловік ( за 10 років зросло на 295 чол.)

1932р. – село приручено до Надвірнянського повіту.

1934р. – село належить до Солотвинського повіту.

1921р. – в селі 283 будинки.

1931р. – 407 будинків.

В часи польської корони

В 1340році після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Болеслава галицькі землі захоплюють поляки (1387 – 1772 рр. ). Ще якийсь час зберігалася стара адміністративна княжа система управління, староства.

На Прикарпатті в ХV – XVIII ст. існувало багато міст і містечок. За підрахунками, які знаходимо в джерелах, польська дослідниця С. Торнова налічує в Галицькій землі в кін. ХVI – поч. XVII ст. 79 міст і містечок. Серед них значиться в архівах і Маркова. Крім Маркови, такими містечками в Богородчанському районі були Грабовець, Горохолина та ін.

Звичайно, що Маркова не була великим містом, якими є міста зараз. За відсутності джерел поки-що трудно чи мало місто Маркова магдебургське право. Якщо мало, то тут мусів існувати міський магістрат на чолі з бургомістром і радниками та судова лава, очолювана спадковим війтом. Відповідно до свого статусу, Маркова мала міський вигляд, отже був ринок, ринкова площа, магістрат і забудови дерев’яного типу. Статус міста Маркови зберігала з 1582р. по 1672р., тобто 90 років. Напевно, Маркова набула міського статусу завдяки солевидобуванню. Отже тут, йшла торгівля сіллю. Можна зробити висновок, що раз в Маркові був тоді один з центрів солеваріння на Богородчанщині, то й існували різні ремісничі професії, зв’язані з цим промислом. Це зваричі, що варили сировицю, копитники, які витягали соляний розсіл з джерел, бондарі, що витягали бочки для пакування солі, тарані, які облікували солеварну продукцію. Був ще й інший обслуговуючий персонал.

Звичайно тут були й інші ремісники: ковалі, мельники, теслярі, різники, кушнірі. Ремесло мало тоді товарний характер. Ремісники переробляли сировину риночного походження і збували свою продукцію на місцевих і віддалених ринках самі і через купців і скупщиків. Містечкове ремесло було тісно пов’язане з селом, переробляючи його сировину і даючи готові вироби.

Але такі містечка, як Маркова мали ще й сільськогосподарський характер відповідно до гірських умов. Окрім ремісників, переважно солеторговці вели власні господарства, виконували феодальні повинності власнику цього маєтку. В Маркові без, сумніву, були й інші категорії жителів, які характерні для села тих часів: четвертинники, загородники, комірники, халупники. В Марківській соляній бані, як і в усіх жупах Прикарпаття в ХV – XVIII ст., сіль продукувалася загальноприйнятим способом. Спочатку з неглибоких джерел ринвами сировицю переводили до спеціальних будинків, званих вежами.

Для