Процес тривав аж до випаровування, внаслідок чого одержували сіль у твердому стані. В такий спосіб у великій кількості продукували дрібну сіль, призначену переважно на вивіз за межі Маркови: на Поділля, в Білорусію і Литву. Топкову сіль одержували через випаровування сировиці, розсолу в черенах. В таких солеварнях працювали гірники, що витягали сировицю з глибини, рубачі, які рубали готову сіль, набивачі набивали бочки з сіллю, возовиці розвозили сіль,ке ратники, які слідкували за витягуванням розсолу із криниць, боднарі, які робили тару, тобто бочки, ковалі виготовляли панни і черени. Це були переважно наймані і кваліфіковані робітники, які за певну плату працювали постійно. Крім того, старости використовували на цих роботах панщинно-залежних селян.

В період панування Австрійської імперії Марківська соляна баня давала тисячі центрів солі, яку вивозили в різні провінції Австроугорської імперії і подільський край Росії.

В 1856 році із монополізацією солеварної промисловості в Галичині була закрита Марківська солеварня. Господарський склад Богородчанського краю має деякі свої особливості. Частина краю низовинна, підгірська, інша частина ще не зовсім гірська, села розмістилась біля підніжжя гір і хоч не є в повному розумінні гірською країною, відносяться до гірської зони. В усякому разі це ті села, які належать до Солотвинського ключа, куди входить і Маркова. Цей край був заселений здавен, в усякому разі жителі цієї частини нашого краю в ХІІІ ст. боролися з монголо-татарами, котрі шукали шляхів через гори до Європи. Поява поселень у горах дала імпульс розвиткові краю із характерною відмінністю в порівнянні з розвитком низовинних регіонів України. Наявність неозорих лісів, зелених полонин, значна кількість соляних джерел сформували своєрідний господарський напрямок в житті харківчан і їх сусідів. Численні полонини ставали осередками поступового життя і тваринництва, а солярні у джерела – основним промислом, де бурхливо пульсувало соляне виробництво.

Напади татарської орди та інші лиха ХV – XVII ст.

Час, про який йдеться, був непевний через різні лихоліття, як то: татарські напади, війни, неврожайні роки.

Звичайно, що кожне село намагалося якось оборонити себе від нападів, і для цього виставляли сторожу. Мала таку сторожу і Маркова. На пагорбі за велом була збудована вежа, був закопаний слуп, облитий смолою, і висів дзвін. Коли варта чула, що дзвенить дзвін у Солотвині чи у Дзвинячі і горять смолоскипи, то й харківська варта запалювала смолоскип, била у дзвін тривоги, повідомляючи страшну небезпеку. Ми не маємо точних даних про кількість татарських нападів на Маркову та їх дати. Допевно можемо говорити про напад в 1672 році, а також 1676 році, коли татари дійшли до Скиту Манявського, який зруйнували. Зрозуміло, що по дорозі на Скит вороги сплюндрували і Маркову.

Не раз посіви вибивав град, а городи і сади не родили через весняні заморозки. 1662 у травні вдарили морози, які в багатьох гірських селах, в тому числі і в Маркові, зморозили всі посіви на полях та фруктові сади.

Неврожаї продовжували «голодні роки» . Це давалося взнаки особливо в часи польсько-турецької війни 1650-1658 та 1676-1680рр.

За голодом йшла інша біда – мори, внаслідок яких порожніли цілі села.

Марківчани мали також проблеми з річкою Манявкою, котра в ті часи повені розливалась набагато сильніше і шкоди від неї було для села більше.

За панщинних часів.

«Що то була за панщина?», - питав себе Іван Франко, і сам собі відповідав. – «Панщина для хлопа значила нестерпну кривду, неволю, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності. Бодай такі порядки нікому і не снилися».

Зараз нам важко уявити такі панщинні часи, хіба що прочитаємо ще раз Т.Шевченка і вжахнемося його словом: «Неначе люди подуріли. Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть». Хіба знайдемо аналог з часів перших колгоспів, коли селянин був позбавлених будь-яких людських прав і працював за нікчемні трудодні, заледве зводячи кінці з кінцями.

До 1772 року Галичина перебувала в складі старої панської Польщі, тієї польщизни, що була для Українців подвійним лихом – суспільним і національним. Та це було в XVIIIст., а в XIV-XVст. Польський король щедро роздавав шляхті українські села в приватне володіння і вони, загніздившись в своїх феодальних маєтках, замках, наклали на селян важкі феодальні повинності.

Жителі села Маркова складали громаду на чолі з війтом і повністю були закріпачені, залежні від панського двору, звідки гайдуки виганяли їх на панські лани.

Незалежно від свого майна всі категорії селян виконували панщину, кожний кріпацький двір доставляв до панського двору або солеварні 15-18 возів дерева платив грошовий збір з свого господарства: один злотий і три гроші, давав півтора корня так званого «осипного вівса», 5курей, 15яєць, 4кварти конопляного сім`я, 2 горстки прядива.

Замучені панською неволею селяни Маркови, як і їх сусіди з Солотвини, Маняви, Крички вступали проти своїх гнобителів. Безземельні