Культурний та духовний розвиток.

Хоч який був непосильний кріпосницький гніт, селяни Маркови протягом ХVI-XIXст. Зберігали давньоукраїнські традиції в побуті, мові, народній творчості.

В усній народній творчості з покоління в покоління перекази, легенди про мужність селян у боротьбі з татарськими ордами. А те, що татари дійсно напастували населення нашого краю, підтверджують легенди про жінку, котра утопила татарського воїна у бочці з розсолом. Такі легенди записані в Горохолино та Росільні.

В народі були поширені старовинні ліричні та історичні пісні: «Про Байду», «Ой на горі тай женці жнуть», «Балада про Олексу Довбуша», «Ой попід гай зелененький». Її й досі співають в Маркові, не перериваючи зв’язку поколінь.

Селяни Маркови здавна були талановитими майстрами прикладного мистецтва. Вони зі смаком і дуже вміло виробляли з дерева посуд, домашні і господарські вироби.

Освіта в Маркові, як і в інших тогочасних прикарпатських селах, була майже відсутня. Перша однокласна профільна школа зафіксована в Маркові під 1858роком.

Грамотних людей були одиниці. В основному частина дітей та їх батьків була неграмотною. Люди замість підписів ставили хрестики. Уявіть собі, як легко було підробити такий «підпис».

За даними С.Семенціва, хата-читальня була там де зараз «Палямарка», пізніше перенесли до хати, де жив Микола Гоголь (зараз тут живуть В.Юрчилюк та Д.Крильчук). Керували «Просвітою» Василь Боднарчук, Дмитро Семенців, Антон Семенців.

В селі, за спогадами односельчан, було дві «кооперативи». І обидві в Мариневича Олексія. Одна була в його хаті, а другу він тримав в орендованій хаті в горішній частині села.

В селі, на той час, дуже популярними були вечорниці, коли до однієї із хат сходилися дівчата, хлопці. Дівчата пряли або дерли пір`я, співали. Співали й хлопці. Не раз приходили й музики. Весілля, на відміну від нинішніх, не були такі гучні, не пилося стільки горілки і не переводилося так багато харчів. Літр-два горілки вистачало на все весілля, і то її пили такими келішками, як наперсток. За те забава була веселіша і тверезіша, було багато народної творчості, гарних весільних пісень та коломийок, простих і природних танців.

В старі часи, як за польської займанщини, село притримувалося батьківських традицій і пошановувало їх звичаї. В селі характерні весільні і гри, так звані веснянки, гаївки, тощо. В основному, їх виконували біля церкви. Сюди сходились старі й малі, молодь і літні люди. Тут молоді дівчата і старші люди водили хороводи, співали різні веснянки, гаївки. І так всі три дні Великодня.

Люди жили убого, але духовно почувалися прекрасно.

Розвиток товариства «Просвіта» в селі.

В селі діяло товариство «Просвіта», яке дуже прислужилося селянам для культурного розвитку та пробудження національної свідомості.

Хата-читальня була тоді на Бані у приватній хаті під бляхою Мариневича ( по вуличному «Альоша»). В бібліотеці переважали історичні книжки і жодної на польській чи якійсь іншій чужоземній мові, всі – україномовні.

Для «Просвіти» найголовнішою ланкою була бібліотека (читальня). Тут марківчани діставали знання та освіту, де за символічно маленький внесок можна було стати її членом і отримати необхідні книжки. Гарно була оздоблена світлиця. На головній стіні, окрім інших діячів нашого народу, висів портрет Т.Г.Шевченка, А.Шептицького.

Та коли у 1939 році на Західну Україну прийшли нові окупанти «червонозоряні» брати, бібліотеки не стало. Ще одною ланкою «Просвіти» було спортивне товариство «Сокіл», куди вступали лише здорові і сильні хлопці, бо навіть в їхній пісні були слова: «В здоровому тілі здорова душа, де сила, там воля витає».

Із спогадів Степана Семенціва в Маркові також був організований осередок «луговиків». Організатором осередка був Василь Іванович Мартинюк. Він закінчив спеціальні курси. Сюди вступали переважно молоді хлопці. Займалися строєм, вчили стрілецькі пісні. На них були зелені гімнастерки, мазепинки та значок «Просвіти».

Історія заснування колгоспу.

Чи не найважче на колгоспній панщині доводилося жінкам. Ділянками наділяли всіх жінок, хто лиш працювати міг, не обминали і дівчат, які не мали куди подітися з села. І так розпочиналась виснажлива робота з весни і тяглася сумно, аж до пізньої осені. Рік за роком обливалися жінки солоним потом на чужій ниві, яку називали, чомусь, спільною, сивіли, покривалися зморшками, заробляли мозолі і невиліковні хвороби, і виходило як у тій приповідці: «не літа зсушила тіло, а від праці помарніло».

15 лютого 1950 року в Маркові було організовано колгосп «17 вересня».

Першим головою колгоспу став Василь Гаврилович Гавриш. Після нього головами в «17 вересні» були: В.Д.Гуцуляк, С.М.Кудляк, І.І.Гопенко, Я.М. Данилів, Бардашевський, І.С.Куновський, П.П.Перепічка, І.М.Бабінець, В.Д.Андріїв.

Незважаючи на те, що люди тяжко працювали на колгоспі, під час праці вони співали різні народні пісні та створювали усну творчість. Вважалося, що так буде веселіше і не такою важкою видаватиметься гірка праця.

На порозі ХХ століття.

Почалося ХХ століття. Вік, який увібрав у себе щонайкраще, створене ліпшими представниками людства та найжахливіше і найогидніше, що нажила гірким досвідом всепланетна спільнота, бо як інакше назвати дві світові війни, що перевернули уявлення народів про вселюдські катастрофи та низість негідників від влади, що намагалися встановити порядок у світі, крізь призму свого диявольського дзеркала.

На долю прикарпатського села припали суворі і трагічні випробування і всі катаклізми віку, що сільська громада перепустила крізь свої долі, серце і душу кожного.

Селяни Маркови, як майже вся Галичина, платили нечуваний в