Одночасно з розробкою засад інтегральної стратегії національної безпеки в США значна увага приділялась реорганізації системи механізмів імплементації такої стратегії (зокрема Ради національної безпеки США). Свого часу Національний університет США з проблем оборони пропонував такі заходи по вдосконаленню формування й імплементації глобальної стратегії США:

· чітко визначити національні цілі в термінах базових цінностей США, національних інтересів і міжнародних умов, бажаних для США;

· досягти консенсусу всередині країни довкола питань інтегральної стратегії США і їхньої ролі у світі. Цей консенсус має повністю відповідати національним цілям США і бути прийнятим політичним керівництвом;

· виробити політичні дії, стратегії програми, використання силових структур у військових, економічних і політико-дипломатичних сферах, які б відповідали інтегральній стратегії та національним інтересам США у світі; надати ресурсну, фінансову і політичну підтримку акціям, стратегіям і програмам, що сприяють досягненню національних цілей США,постійно адаптувати політичні дії, стратегії і програми відповідно до змін у глобальних і регіональних умовах, до змін національних цілей США .

Проблемами реформи організаційних структур системи національної безпеки США в кінці 80-х років займалася і спеціальна президентська комісія (комісія Тауера), яка, наголошуючи на виключно важливій ролі президента і його радника з проблеми національної безпеки в функціонуванні цієї системи, підкреслю вала, що Конгрес США не повинен наполягати на затвердженні в сенаті кандидатури радника з проблем національної безпеки

Важливу роль для вдосконалення процедур формування інтегральної стратегії США на перспективу відіграло і створення Ради з конкурентних стратегій на чолі з міністром оборони як однієї з визначальних структур планування і прогнозування у сфері оборони і національної безпеки на період до початку ХХІ століття і далі.Свій внесок у формування інтегральної стратегії США на перспективу зробив і Конгрес. У спеціальній доповіді Дослідницької служби Конгресу підкреслюється: "Успішна імплементація політики в сфері національної безпеки має бути заснована на правильному і належному комбінованому застосуванні низки експертиз і спеціальних політичних знань. Відносні оцінки власної сили, як і сили і слабкості інших, повинні включати дипломатичні, економічні, розвідувальні, військові і моральні фактори; успішне здійснення політики вимагає зведення усіх цих факторів в єдине ціле Інтегральна стратегія національної безпеки, таким чином, є основним програмним документом, який задає орієнтири на перспективу, окреслює загальні контури програм імплементації в життя пріоритетних національних інтересів країни.

Розробка інтегральної стратегії національної безпеки сьогодні є для України життєво важливим імперативом, одним з визначальних чинників її майбутнього. Важливою передумовою ефективної імплементації такої тратегії є формування узгодженого комплексу національних інтересів, пріоритетів і цілей, формування національного консенсусу стосовно цих інтересів і пріоритетів, а також координації зусиль виконавчої і законодавчої гілок влади в досягненні поставлених цілей [12, c.34].

Щоб зрозуміти природу феномена безпеки і як похідної природу системи національної безпеки , необхідно знайти відповідь на низку визначальних запитань. Безпека держави, уряду, політичних еліт, кланів, кримінального бізнесу — чи безпека найменш захищених прошарків населення, кожної окремої людини? У кожному суспільстві завжди існують паралельні конкуруючі поняття безпеки — правлячої еліти, силових структур, олігархічних кланів і груп тощо. У розколотому суспільстві, в умовах відсутності єдиної національної ментальності, формування якої теж дуже непростий процес і потребує досить тривалого історичного проміжку часу, ці поняття антагоністичні, суперечать одне одному й ведуть до перманентної конкуренції та конфліктів, до зниження загального рівня національної безпеки. У свою чергу, постійний конфлікт щодо визначальних чинників національної безпеки , зовнішньої та внутрішньої політики між соціальними структурами і групами (у тому числі гілками влади) призводить до різкого зниження ефективності функціонування основних державних інституцій, масових порушень законності і правопорядку, зростання соціальної нестабільності, виникнення етнічних, конфесійних і регіональних конфліктів, злочинності та корупції. В остаточному підсумку, до неможливості раціонального використання наявних ресурсів, економічного, науково-технічного і культурного потенціалів. Більше того, в умовах недостатньо розвиненої демократії й відсутності політичної підтримки населення серед правлячої еліти помітна тенденція до підміни ключових понять національної безпеки питаннями безпеки режиму і питаннями збереження влади. Ці небезпечні тенденції істотно посилилися і стали особливо помітними в Україні після «касетного скандалу» та парламентських виборів 2006 року. Безпека від волаючої некомпетентності та корумпованості правлячої еліти,яка не має аналогів у Європі. Безпека від свавілля державних чиновників усіх рангів, наростання тенденцій до обмеження свободи слова і прав людини, практики використання прокуратури, податкової інспекції, міліції та силових структур узагалі як інструмента придушення будь-якої опозиції та інакомислення. Сьогодні йдеться вже про фактичну «приватизацію держави», оскільки олігархічний капітал починає контролювати базові державні функції, нав’язуючи свою волю виконавчій і законодавчій гілкам влади. Не менш важливий і зовнішньополітичний аспект заторкнутої проблеми, який стосується місця і ролі України в міжнародному співтоваристві. Кінець горезвісної «багатовекторності» у зовнішній політиці змінився періодом «комплексної біполярності», що має реальну і