«Концепції національної безпеки України » (тій самій, що була ухвалена парламентом після п’яти років роздумливих дебатів 1992—1997 років) відповідного поняття, загальноприйнятого у світовому співтоваристві, немає. Зате скопійовано поняття, що використовується виключно в Російській Федерації, — «система забезпечення національної безпеки ». Аналогічний підхід зберігається й у новій редакції Концепції, поданій Президентом України на розгляд парламенту 13 серпня 2002 року (реєстраційний номер 2062) як проект Закону України «Про внесення змін у Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України » [39]. Більше того, представлена модернізована версія значно поступається початковій як у методологічному, так і в інтелектуальному плані, і здатна здивувати професійного аналітика своєю очевидною некомпетентністю та політичною заангажованістю. Нагадаємо, що новий законопроект було розроблено відповідно до Указу Президента України (№ 927/2000 від 28.07.2000 року) Радою національної безпеки і оборони України [23,с.15]. У ньому взагалі «зникло» визначення поняття «система забезпечення національної безпеки », і це, як ми побачимо далі, далеко не випадково. У початковій версії Концепції цей термін визначено як «організована державою сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями і завданнями із захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України ». Із багатьох причин важко погодитися з подальшим застосуванням терміна «система забезпечення національної безпеки », тим більше без його чіткого визначення. По-перше, використання в цьому терміні слів «забезпечення» і « безпека », тобто «забезпечення безпеки », є очевидною лінгвістичною помилкою. Такий висновок випливає з семантичного аналізу зазначеного терміна з використанням словників нормативної української мови. По-друге, сам зміст поняття «системи забезпечення національної безпеки» як «організованої державою сукупності суб’єктів» бачиться глибоко неправильним. У політичних науках вважається аксіомою те, що громадські, недержавні або незалежні інституції не організуються державою і не входять до її складу. Між іншим, цей факт визнавався навіть радянськими фахівцями і позначився на політичних термінологічних словниках тих років: «Держава — основний, але не єдиний політичний інститут сучасного суспільства. Поруч із ним функціонують різноманітні партії, спілки, релігійні об’єднання, які в сукупності складають політичну систему суспільства» [38]. Розробники Концепції (особливо ті, хто брав участь у створенні проекту її нової редакції), як неважко помітити, пішли у своїх спробах установити жорсткий тотальний контроль над усіма сферами соціального життя значно далі від ідеологів радянських часів.

По-третє, навіть у демократичному суспільстві далеко не завжди можна простежити узгоджену діяльність державних органів і громадських організацій, як це стверджується у визначенні «системи забезпечення національної безпеки ». У цивілізованій державі громадські організації створюють негативний зворотний зв’язок, який у цілому проявляється як оздоровчий стосовно функціонування державного організму чинник і стимулятор прогресу. Позитивна функція громадських організацій прямо випливає з їхньої незалежності, а в ряді випадків і прямої опозиції державі. Спроби заміни незалежних громадських організацій на штучно створені самою державою структури, як це відбувалося в колишньому СРСР або ж бачимо сьогодні на пострадянському просторі, неминуче призводять до серйозної деформації демократичного життєустрою суспільства. Навіть тоді, коли громадські організації діють суворо у рамках законодавчого поля, в епоху глобалізації вони не можуть не корелювати за своїм змістом та спрямованістю з міжнародними документами з питань прав і свобод людини. З цього теж аж ніяк не випливає (особливо в умовах відсутності демократії) узгодженість функціонування «державних органів, громадських організацій, посадових осіб і окремих громадян, об’єднаних спільними цілями і завданнями із захисту національних інтересів»[5,с.18]. В умовах розколу національної ментальності за безліччю напрямів — економічних, політичних,