Національна безпека України досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, прикордонній та інших сферах. Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки України обумовлюються пріоритетними національними інтересами, необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим інтересам, і грунтуються на засадах правової демократичної держави. Національні інтереси України Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності. Пріоритетними національними інтересами України є: додержання конституційних прав і свобод громадян, у тому числі у сфері отримання інформації та користування нею;забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, невтручання іноземних держав у внутрішні справи України ;забезпечення прав і свобод людини і громадянина; зміцнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності; захист особи, суспільства і держави від тероризму, в тому числі міжнародного, та політичного, економічного і релігійного екстремізму; створення самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально орієнтованої розвиток громадянського суспільства та демократичних інститутів для ринкової економіки та забезпечення постійно зростаючого рівня життя і добробуту населення; збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності кожної особи і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; зміцнення фізичного здоров'я, моральних засад та інтелектуального потенціалу Українського народу, розвиток його духовності, створення умов для розширеного відтворення населення; налагодження та підтримання рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту, євроатлантичну систему колективної безпеки. Шляхи реалізації національних інтересів України та їх пріоритетність визначаються суб'єктами забезпечення національної безпеки відповідно до їх повноважень, визначених Конституцією та законами України, і обумовлюються конкретною ситуацією, що складається в державі та за її межами. На початку третього тисячоліття інтеграція України до європейського політичного й правового простору стає для правлячої еліти нашої країни імперативом. Остаточною віхою вибору, очевидно, слід вважати президентські вибори 1999 року та утворення парламентської більшості 2000 року. Кінець 1990-х років ознаменувався завершенням суспільної дискусії щодо геополітичного вибору України на користь євроатлантичної орієнтації. Разом з тим, бажання найскорішої інтеграції до Європи має ґрунтуватися на таких важливих передумовах, як, зокрема, підвищення рівня життя населення, конкурентоспроможність економіки, внутрішньополітична стабільності та дотримання європейських правових норм. Інтеграція до Європи – процес багатоступеневий, оскільки „Європа” є, скоріше, назвою геополітичного вектора й культурної орієнтації і насправді формується досить заплутаною структурою міждержавних організацій і союзів – Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Європейського і Західноєвропейського союзу, НАТО тощо. Інтеграція, скажімо, Польщі, Чехії й Угорщини до європейських структур дозволяє зробити висновок про існування певного алгоритму, або шляху, який мусить пройти кожна країна-кандидат; і Україна тут не виняток. Першим етапом такого шляху є успішне перебування держави в Раді Європи та дотримання всіх пов’язаних з цим зобов‘язань, в тому числі і в етнокультурній політиці. Отже, Рада Європи є своєрідним підготовчим класом, у якому ретельно аналізуються й перевіряються всі внутрішні передумови до інтеграції країни-кандидата в інші європейські структури, доступ до яких суттєво обмежений. Для органів державної влади України, як і для всіх політичних сил, які обстоюють європейську геополітичну орієнтацію, виникає досить непроста політико-правова колізія. З одного боку, зовнішньополітичні пріоритети вимагають уважного ставлення до проголошених Радою Європи стандартів. З іншого боку, національна безпека України неможлива без наявності в державі кількісного домінування представників державоутворюючого етносу, тобто не лише дерусифікації частини українців Півдня і Сходу, а й заходів, які сприяли б добровільній асиміляції представників національних меншин. Водночас „треба звільнитися від ненависті, яка існує, скажімо, між тими, хто був відправлений за ідею української державності за грати, і тими, хто панував, а тепер позбавлений влади… Бажаної консолідації треба домагатися на рівні практичної державотворчої діяльності, підпорядкованої загальнонаціональним цілям, а не на рівні ідеології, де цілковита єдність не тільки неможлива, але й непотрібна” [8, с. 150 - 151]. Проблема втілення в життя Стратегії національної безпеки актуальна для всіх спільнот. Адже вибір альтернативних стратегій — це вибір курсу держави, за який відповідають її посадові особи, політичний вибір держави. Йому властива безкомпромісна боротьба різних груп інтересів і тиску, політичних партій і об’єднань. Найзначнішими негативними чинниками, які можуть суттєво вплинути на процес впровадження Стратегії національної безпеки України, є:

·