Порівняльний аналіз України та Росії

ЗМІСТ

ВСТУП

От уже майже одинадцять років, як Росія й Україна – суверенні незалежні держави. Зрозуміло, різкий і для багатьох несподіваний поділ близьких за мовою і культурою народів, що прожили разом більше 300 років, не могло пройти безболісно. Господарські системи цих країн тісно зрослись; мільйони людей, що народилися від змішаних шлюбів, відчувають себе або українцями, або росіянами, а найчастіше – жителями деякого єдиного цивілізаційного простору (“радянськими людьми”).

Становлення нової незалежної держави — процес завжди болісний, складний і суперечливий. Особливо якщо він супроводжується катастрофою імперії, до складу якої входила політично самовизначена територія. У такому випадку для останньої незалежність часто стає не тільки бажаною, але і змушеною формою існування. Саме ці обставини багато в чому визначають триваючий от уже одинадцятий рік процес становлення незалежної України.

Четверта українська держава (якщо вважати, що Перша — Київська Русь, Друга — козацька держава Богдана Хмельницького, а Третя — українські держави періоду громадянської війни, — як це роблять деякі апологети української незалежності, те — саме так варто називати сучасну Україну) — явище нове, що не має, у відмінність, скажемо, від П'ятої республіки у Франції, безпосереднього історичного зв'язку з державами-попередницями. Дискретність політичного розвитку України — одна з причин, з якої право на існування Четвертої держави багатьма (у тому числі і громадянами України) ставиться під сумнів.

Дискусія про доцільність української незалежності ведеться й у високих політичних колах, і в інтелектуальному середовищі, і в суспільному транспорті. Найчастіше вона переноситься з політичної в етнологическую сферу і зводиться до питання: чи є українці особливим (єдиним) етносом, чи вони - складена частина (частини) єдиного східнослов'янських (росіянина) етносу?

Що ж, в даній роботі спробуємо показати цивілізаційні, геополітичні та геокультурні відмінності Росії та України. Таке співставлення можна оцінувати з позицій тих подій, що відбуваються у сьогоденні.

1. ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВІДМІННОСТІ України і росії

Росія завжди формувалася за імперативним принципом, а формування сучасної державної території України відбувалося в рамках Російської імперії — СРСР і проходило у декілька етапів. Перший (кінець XVI — кінець XVII ст.) характеризується вичленовуванням зі складу Речі Посполитої території Малороссії (Середньої Наддніпрянщини) і початком колонізації Слобожанщини (Східної України), у якій українці брали участь разом з росіянами.

Другий (друга половина XVIII — XIX вв.) мала характер прискореного колонізаційного освоєння Північного Причорномор'я (особливо після 1783 р.). Отут українці улаштовуються також одночасно з росіянами. На цей етап приходитися і приєднання до Російської імперії Правобережжя Дніпра (Полісся, Поділля, Волині).

Третій (до середини ХХ ст.) ознаменувався включенням до складу СРСР Східної Галичини (1939 р.), Північної Буковини, Південної Бессарабії (1940 р.) і Закарпаття (1945 р.), а також передачею Кримського півострова в адміністративне підпорядкування УРСР (1954 р.).

Дві країни мають непростий досвід взаємин. Росіяни повинні розуміти, що українцям важко забути, наприклад, як Петро I фактично заборонив українським купцям торгувати з Заходом, дозволяючи зовнішні зносина тільки через Архангельськ; чи звідки надходили дикі циркуляри про заборону української мови і хто знищив запорізьке козацтво. Не можна викреслити з історії України і голодомор 1933 р., коли війська ОГПУ не пропускали вмираючих людей у великі міста. Однак і в Росії реалистично мислячі політики мають деяку недовіру до зовнішньополітичного курсу теперішньої України – через невідповідність її декларацій і реальних справ, що випливає з різного трактування Біловезьких угод і обумовлено стереотипними представленнями, що мають історичні корені.

Цілком зрозуміло, що нині в незалежної України є свої державні інтереси, які далеко не завжди співпадають з російськими. Більш того, неминуче протиріччя інтересів Росії й України не може не впливати на їхні взаємини (наприклад, Україні вигідніше високе мито на імпорт сільськогосподарської продукції, а Росії – низьке). Звичайно, проголошення демагогічних “національно-патріотичних” гасел діє на ментальность набагато ефектнее, ніж терпляче налагодження двосторонніх зв'язків і пошук компромісів у важких переговорах, але зовсім очевидно, що свідомо марні вимоги “повернення” Росії Севастополя або всього Криму приведуть тільки до нікого не потрібноого загострення відносин.

2. ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІДМІННОСТІ

Якщо підсумовувати тези деяких українських політологів, то вони в такий спосіб визначають основні риси геополітичного положення України:

1. Україна як національна держава має чітко обкреслене історичне джерело, з яким пов'язані життєві інтереси і культурна ідентичність українського народу (”без південних берегів Україна неможлива як культурний край”), що приблизно збігається з межами Чорноморського басейну. Він містить у собі не тільки власне Чорне море і його узбережжя, але і басейни рік Дніпро, Південний Буг, Дон і ін., доходячи на півночі до боліт Полісся, а на сході — до Кума-Маничіської западини. Україна — країна більш відкрита в порівнянні з Росією, оскільки етногенез росіян протікав у басейні Волги, що впадає в закрите Каспійськ море. На цьому заснована так названа південна, чи чорноморська, геополітична доктрина, висунута Ю.Липою, суть якої полягає в налагодженні співробітництва з країнами Передньої Азії й ісламським світом у цілому для захисту його від експансіоністських прагнень Росії. У зв'язку з цим очевидно виняткове для України значення Криму, щоб мати можливість контролювати Чорне море, що дає їй вихід у Світовий океан.

2. Головною природною геополітичною віссю України, спрямованою з півночі на південь, виступає Дніпро, а геополітичний простір країни в цілому структурують інші ріки, що впадають у Чорне море (ще П.Кропоткін довів, що великі ріки — колиски цивілізації). Таким чином, саме