підкреслює єдність української нації і, отже, унітарний характер і неподільність української держави, що знімає глибину культурно-цивілізаційних, економічних, соціальних і політичних контрастів, що розділяють Галичину, Центральну Україну і по перевазі російськомовний індустріальний Схід; —

визначає близькість геополітичних інтересів нових незалежних держав, що виникли в західній частині Східно-Європейської рівнини на руїнах Російської імперії - СРСР. Більш того, Росія - СРСР стимулювала розселення українців уздовж “протиприродної” для України осі “захід — схід” (колонізаційні потоки в Сибір і на Далекий Схід, а також міграційний відтік українців Галичини за океан); таким чином, нинішні проблеми у взаєминах українського сходу і заходу інтерпретуються як породження чужорідної влади або колоніального панування Росії;—

має на увазі, що головний геополітичний пріоритет України — конструювання балто-понтійского союзу, який би об'єднав нові орієнтовані на захід держави від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів у їхньому протистоянні “російській погрозі” (балтийско-черноморская доктрина С.Рудницького); подібний союз, у свою чергу, допоміг би реалізувати глобальну геополітичну місію України — служити Заходові і Сходові щитом від російської агресії (у першу чергу, звичайно, Заходові, що оцінив би цю місію в матеріальному вираженні).

Ключова ідея і західних, і східноєвропейських, у т.ч. українських, “примордиалістів” — іманентно властива Росії агресивність і експансіонізм. “Російська правляча еліта зробила експансіонізм і будівництво імперії абсолютним пріоритетом своєї країни..., що породило відсутність представницьких інститутів, мілітаризацію, численність корумпованих сил порядку, одержавлення економіки, прославляння авторитарної і тоталітарної держави і влади як такий”, — писав американський історик українського походження Я. Пеленский.

Сучасна українська геополітика, на мою думку, намагається примирити прагматичні вимоги “реальної політики” з необхідністю створення нової національної і політичної ідентичності — за допомогою колишніх і нових національних міфів, що спираються на принципи примордіалізму. Формування загальної національної і політичної ідентичності особливо важливе для молодої незалежної української держави, у якому надзвичайно великі економічні і культурні контрасти між різними частинами країни, що йдуть коренями в багатовікову історію поділу нинішньої території країни між суміжними державами. Головна причина виживання українських етнічних груп — у постійному самопротиставленні сусідам: історія опору спробам асиміляції, переданий з покоління в покоління, сприяла посиленню колективної солідарності.

3. ГЕОКУЛЬТУРНІ ВІДМІННОСТІ

Навряд чи варто підкреслювати, як важлива роль культури у виживанні нації та держави, в ефективності функціонування її соціального організму. Тому що в культурі, як правило, утілюються цінності та надбання, що мають великий вплив на формування нації.

Геокультурні відмінності України та Росії можна прослідкувати у таких аспектах: культура влади, рольова культура, культура задач (тобто відношенння до реалізації різних проектів) і власне культура самоідентифікації.

В культурі влади, де визначну роль відіграє насамперед еліта, ми бачимо певну різницю в її реалізації при досить однаковій її ієрархії. Так в Україні ще не до кіінця сформувалася така влада, яка б позбулася синдрому другорядності „молодшого брата”, вміла б самостійно брати на себе виконання важливих рішень, бути визнаною народом. Це можна певною мірою пояснити тим, що Україна певною мірою має економічну залежність.

В якості джерела влади помітну роль відіграють ресурси, які знаходяться у розпорядженні певного керівника. Тому при досить схожій ієрархічності в Росії вже певною мірою виділяється управлінська та економічна еліта з високою та організованою культурою управління.

Культура виконання задач вирізняється також з позицій їх втілення. В Україні для реалізації певних проектів не завжди вистачає навних ресурсів, тому їх виконання іноді надовго затягуються або звертається, що залишає враження їх недовершеності. В Росії ж ресурсів ніби і вистачає, але культура виконання певних проектів не є високою, тому і там залишається враження недосконалості проектів. Досить невисокою в обох країнах залишається культура управління персоналом.

Також можна побачити відмінності у культурі самоідентифікації, відношення до своєї мови та культури. Досить значна частина українців хоч і визнає себе громадянами України, але не використовує державну мову і піднімає питання про дві державні мови, це також видно і у державному підході до культури і української книжки, яка фінансується з залишковим принципом.

ВИСНОВОК

Підсумки 2002 року такі, що дозволяють робити прогнози в умовах об'єктивного подолання багатовекторності політики України, а значить - і подолання багатоваріантності її майбутнього.

Об'єктивна необхідність відтворення імперської держави на території СНД не є очевидною, як і визначені кроки в цьому напрямку. Росія переборола відцентрові тенденції девяностих років ХХ ст. і грає в даний час традиційну для неї роль серединної землі - центру об'єднання пострадянського простору. Досягнуто також великий прогрес в еволюції технологій створення імперії: від аморфного СНД - як чисто механічної відповіді на виниклий після СРСР вакуум - до евротехнологій - союзу на ґрунті економічної і культурної інтеграції - Евразес.

У результаті Україна виявилася між двох досить могутніх центрів геополітичного притягування, що не залишають їй шансів на яке-небудь самостійне існування. Геостратегічне положення України таке, що вона завжди ставала ареною протистояння західної (романо-германскої) і східної (візантійської) цивілізацій і їхніх імперій, що існували. Для східної цивілізації Україна має не тільки важливе економічне або військово-політичне значення, вона також є духовним центром російського світу. Звідси - і наполегливі пропозиції вступити в Евразес, у черговий раз зроблене Генадієм Селезньовим під час недавнього візиту в Київ, і "рік України в Росії", і часті візити українських