Вістка про табірну смерть Василя Стуса вдарила як грім. 5 вересня 1985 року про неї повідомили всі радіостанції світу. До Москви пішли урядові протести...

Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарованості. Він творив книгу великого національного болю і воднораз — сувору легенду власного життя.

Влада захоронила борця за національну ідею в могилі № 9 на табірному цвинтарі. На вимогу громадськості перевезення праху і перепоховання Василя Стуса в Києві відбулося в 1989 році.

Внаслідок нелюдських табірних умов у 1984—1985 роках померли в ув'язненні Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин. Усе своє свідоме життя вони були виразниками української національної ідеї.

Юрій Канигін і Зеновій Ткачук у своїй книзі «Українська мрія» називають націоналізм «найпотужнішою ідеєю нашого часу, джерелом суспільної праці»: «Націоналізм виявився найпотужнішим ідейним рухом нашого часу. Він пробуджував у народів колоніальних і комуністичних держав спрагу до свободи, до національного визволення. В результаті цієї боротьби всього за 50 років було створено понад 100 національних держав. Націоналізм не лише виграв боротьбу з колоніалізмом в Африці та Азії, але й зумів потрощити «бетонний комунізм" СРСР...

В чому суть націоналізму? Коротко її можна сформулювати як прагнення людини і народу до свободи, як політичної так і економічної. Націоналізм не терпить тиранії ні над нацією, ні над особистістю, тому він так легко припадає до душі поневолених людей. Він однаково зрозумілий для людей різних релігій, бо відстоює головну прикмету божого творіння, як істоти від народження вільної».

Юрій Покальчук у статті «Український націоналізм (Міркування про генезу і майбутнє) пише: «З самого початку свого існування український націоналізм носить характер стверджувальний і оборонний. Його завданням не є пониження інших націй, знищення їх фізичне чи соціальне, як це мало місце, наприклад, з націоналізмом німецьким, що з фашизму став націонал-соціалізмом з Освенцімом і Бухенвальдом, або ж з російсько-комуністичним, який нищив цілі народи...

Цей комуністичний російський націоналізм, або ж шовінізм, який нищив мільйони людей в страшних концтаборах за їхні національні чи релігійні переконання, виявився для світу не менш страшний, а може й страшніший, ніж фашизм у Німеччині... Український націоналізм як ідеологія української національно-визвольної боротьби вижив і ствердив себе сьогодні».

Відомий письменник-публіцист Сергій Плачинда також зробив спробу розглянути націоналізм як ідеологію: «Мета українського націоналізму: економічно розвинута й духовно розквітла, вільна, самостійна, соборна Україна — одна з наймогутніших держав світу. А ще: демографічне й етнічне відродження українського народу. Воскресіння природи України. Утвердження споконвічних найхарактерніших національних ознак, що завжди визначали яскраву індивідуальність народу... Найголовніше завдання сучасного українського націоналізму — протистояти російському великодержавному шовінізмові, що є найлютішим ворогом української нації».

Отже, як пише А. М. Черненко — професор із Дніпропетровська, «націоналізм — це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. Націоналізм — це органічне прагнення народу зберегти свою індивідуальність та духовність, що формувались віками».

Творча інтелігенція України завжди намагалася протистояти антигуманній тоталітарній системі, з її жорстокістю і бездуховністю. Боляче переживав процес насильної русифікації України О. П. Довженко, який у своєму щоденнику писав 14 квітня 1942 року: "Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема».

У 1944 році Володимир Сосюра надрукував «Любіть Україну» — віршоване втілення української ідеї. Вірш викликав цілу бурю протесту в урядовій московській пресі. Але «найголовнішим і найважливішим є те, — як написав Іван Багряний, — що вірш «Любіть Україну», як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді в тих колоніальних умовах, формуючи їх, мобілізуючи до боротьби».

Переважна більшість діячів української культури, української літератури в другій половині 20-х — 40-х pp. звинувачувалася в українському буржуазному націоналізмі, в тому, що вони були носіями української ідеї.

Наступ реакції тривав. 22 травня 1964, 1965 pp., в день перепоховання Шевченка, були заборонені збори біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві, учинені покарання тих, хто до пам'ятника прийшов.

Наприкінці серпня та на початку вересня 1965 p. в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі були заарештовані літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий, письменник В'ячеслав Чорновіл та ін.

Помітним явищем у цей час була праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», автор якої був звинувачений у націоналізмі, виключений зі Спілки письменників України, заарештований і 18 місяців відсидів у тюрмі.

У квітні 1968 року розпочалася програмна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор», яка тривала майже 20 років.

У 70-х роках прокотилася нова хвиля репресій. У 1977—78 pp. проведено арешти й суди над провідними діячами «Української Гельсінської групи» Миколою Руденком, Олексою Тихим, Левком Лук'яненком, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем. їх було засуджено на довголітні ув'язнення в таборах та на засланнях. У наступні, 80-ті роки арешти і суди представників української культури, літератури, журналістики, виразників української національної ідеї не припинялися.

Але ні майже трьохсотрічне закріпачення Московсько-російською імперією, ні більш як сім десятиліть тоталітарно-репресивного комуністичного режиму не викоренили національної ідеї зі свідомості нашого народу. Свідченням її життєздатності є Акт проголошення незалежності України, за який проголосував український