Головними опорними ланками всесоюзної системи інформації з суспільних наук у республіках були центри, які діяли, як правило, на правах самостійних науково-дослідних відділів при президіях відповідних академій наук.

Свою мережу інформаційного забезпечення мали і наукові установи АН УРСР. Створення її розпочалося 1949 р. відкриттям в Інституті електрозварювання ім. Є.О.Патона відділу науково-технічної інформації. Швидкого розвитку науково-інформаційна діяльність набула у 60-і рр., коли в установах АН України повсюдно почали створюватися інформаційні підрозділи. Координувало їх діяльність Відділення наукової інформації АН УРСР, яке було утворено 1968 року з метою вирішення завдань дослідного, методичного, організаційного й інформаційного характеру. Крім того, Відділення здійснювало інформаційне та бібліотечно-бібліографічне обслуговування керівництва Президії АН УРСР.

У 80-і роки інформаційні підрозділи функціонували майже у всіх наукових установах АН УРСР. Утворився певний контингент інформаційних працівників зі своїми напрямами, методами та формами роботи. Інформаційне забезпечення наукових досліджень в АН України проводилось, головним чином, у режимі поточного інформування за тематикою, що була прийнята до розробки, і базувалося на обробці документальної інформації, яка надходила до бібліотечного фонду установи. Аналітико-синтетична обробка обмежувалась складанням бібліографічних описів, в кращому випадку — анотацією чи рефератом. Вилучення фактографічної інформації для формування БД не набуло широкого розповсюдження, також, як і підготовка інформаційних матеріалів узагальнюючого та аналітичного характеру.

Вчені академічних установ, які були опитані в середині 80-х рр., коли сфера науково-інформаційної діяльності в АН України вже майже остаточно оформилася й закріпилася, оцінили рівень інформаційного обслуговування НДДКР усього у 3,1 бала, а бібліотечне обслуговування отримало оцінку в 3,8 бала (за п'ятибальною шкалою) [6, с. 116]. Тобто, ефективність інформаційної діяльності на той час не задовольняла учених. Це незадоволення особливо відчувалося під час переходу до нових умов господарювання (початок 90-х років) і привело до скорочення кількості інформаційних підрозділів та штатів інформаційних працівників на 25%. Між іншим, добре відомо, що саме рівень поінформованості учених про розвиток справ у світі в галузі їх наукових інтересів, має суттєво впливати на результативність їх творчої праці.

Історично склалося так, що в більшості інформаційних підрозділів науково-дослідних установ АН України такі напрями науково-інформаційної діяльності, як редакційно-видавничу та патентно-ліцензійну, було забезпечено кадрами краще та їм надавалося більш уваги, ніж сфері інформаційного обслуговування наукових досліджень. У цій галузі працювало менше половини співробітників інформаційних підрозділів, серед яких лише 1/6 частина займалися аналізом та синтезом інформації [7, с. 12].

Крім фахівців інформаційної сфери до цієї роботи на громадських засадах залучалися референти з числа дослідників, які допомогали у відборі матеріалів для подальшого аналізу, анотування та реферування. Референтами, як правило, були висококваліфіковані фахівці, які на підставі глибокого аналізу та узагальнення інформації виробляли рекомендації щодо використання інформаційного ресурсу наукової установи або підприємства. Звичайно — це були головні спеціалісти інститутів та виробництв. Серед основних видів робіт, які проводили референти у своїх наукових установах: аналітико-синтетична переробка інформації (аналіз та вивчення нових документів, реферування, анотування, індексування та складання оглядово-аналітичних документів); відбір та впровадження науково-технічних досягнень та передового досвіду; доведення інформації до користувачів (колег); взаємодія з інформаційним підрозділом (підготовка матеріалів висхідного потоку інформації для органу НТІ, формування запитів спеціалістів підрозділу, складання завдання на інформаційне обслуговування, допомога інформаційному підрозділу у підготовці оглядово-аналітичних документів як автор, науковий редактор, перекладач, рецензент або консультант).

Підсумовуючи вещезгадане, слід зазначити, що на початку 90-х рр. у СРСР було закладено основи державної системи науково-технічної інформації. Вона охоплювала: усі сфери суспільної діяльності — науку, техніку, виробництво, освіту, культуру, мистецтво; усі категорії споживачів інформації; виконувала майже всі види завдань інформаційного обслуговування — облік, опис, систематизацію, оцінювання, узагальнення, підсумки, рекомендацію, аналіз, прогноз (два останніх вимагали подальшого розвитку та вдосконалення); була представлена різноманітними типами інформаційних видань.

У видавничій практиці органів НТІ існувала розгорнута система інформаційних видань. РЖ складали одну з найважливіших її підсистем. До цього ж часу склалися певні традиції щодо випуску реферативних видань: РЖ видавалися тільки всесоюзними органами, реферативні збірники — центральними галузевими та республіканськими (національними мовами), експрес-інформація — всесоюзними та центральними галузевими органами НТІ.

Українська наукова література виступала складовою частиною загального потоку наукових джерел, що підлягали аналітико-синтетичній переробці в системі органів ДСНТІ. На жаль, не має точних даних щодо загальної кількості прореферованих у інформаційних виданнях ДСНТІ наукових праць українських вчених та дослідників за ці роки. Але цілком зрозуміло, що не можна говорити ні про яку вичерпність реферування саме українських видань. На перше місце ставилося завдання розкриття змісту світових джерел інформації, наближення до вітчизняних учених важкодоступних іноземних видань.

Розпад СРСР та створення на його території 15 незалежних держав, в тому числі України, призвели до необхідності становлення в кожній з них національної системи НТІ. Це диктувалося потребами забезпечення серед інших складових незалежності ще й інформаційної. Йшлося саме про становлення національної системи НТІ, тому що системи НТІ в колишніх союзних республіках функціонували у складі єдиної ДСНТІ СРСР. Проте багато в чому вони не носили національного характеру, адже формуванням національних інформаційних ресурсів республіканські системи НТІ практично не займалися через надмірну централізацію ДСНТІ та політики, що здійснювалась на той час, щодо створення будь-яких інформаційних ресурсів майже виключно на території Російської Федерації. Понад 90% первинних інформаційних матеріалів республіканські системи НТІ отримували з Росії.

Це доводять статистичні дані, які наведено у дослідженні О.А.Гречихіна та І.Г.Здорова [8, с. 13] щодо збільшення обсягів випуску інформаційних видань органами НТІ в 1966-1985 роках.