Права першого покоління, громадянські і політичні, становлять основу для інших прав людини, оскільки закладають фундамент для демократії. Ця категорія прав людини фактично відбиває протистояння між державою і людиною, і спрямована на приборкання свавілля публічної влади шляхом заборони зазіхання на інтереси особистості. Відповідні громадянські права людини покладають на державу "негативне" зобов'язання - не вчиняти неправомірних дій, утримуючись тим самим від їх порушень.

Друга категорія - економічні, соціальні і культурні права людини - покладає на державу "позитивне" зобов'язання, вимагає від неї вжиття усіх необхідних заходів для ефективної реалізації прав людини, що сприятиме сталості демократичного розвитку. За своєю суттю, це є колективні, а не індивідуальні права, оскільки "споживачами" результатів їх втілення виступають не окремі особистості, а групи людей.

Ця класифікація пізніше була доповнена "новим" поколінням прав людини. Третя категорія охоплює право на мир, право на розвиток і сприятливе навколишнє середовище. Зокрема, Африканська Хартія прав людини і народів визнає усі з перелічених прав третього покоління (статті 22-24). Віденська Декларація і Програма Дій, ухвалені Третьою Міжнародною Конференцією з прав людини 25 червня 1993 року, "підтверджують" право на розвиток "як універсальне і невід'ємне право і складову частину фундаментальних прав людини". Від реалізації цих прав залежатиме благополуччя не лише окремих осіб чи груп, а і народів, а їх реалізація вимагає глобальної співпраці, яка базується на міжнародній солідарності. Звідси і назва цієї категорії прав - "права солідарності". На наша думку, ці права покликані визначати пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики будь-якої держави, і, відповідно, покладають на державу зобов'язання, перш за все, гуманістичного напрямку, як-то прийняття участі у діях міжнародного співтовариства на підтримання миру і забезпечення прав людини в "гарячих" куточках світу.

Між тим, вказана класифікація прав людини не завжди дотримується під час конструювання міжнародних документів, а також не має вирішального значення під час правозастосування. Зокрема, більшість прав, визнаних Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 року, належить до категорії громадянських і політичних прав, а економічні і соціальні права більшою мірою знайшли визнання у Європейській Соціальній Хартії. Разом з тим, Протокол №1 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод захищає право власності (стаття 1) і право на освіту (стаття 2), які відносяться до економічних і соціальних прав людини відповідно.

Європейський Суд з прав людини також не вважає принциповим під час тлумачення прав людини зважати на їх класифікацію:

"той факт, що інтерпретація Конвенції може розширитися до сфери соціальних і економічних прав не повинен вважатися вирішальним фактором проти такої інтерпретації...не існує водорозділового розмежування цих сфер від сфер, на які поширюється Конвенція".

Погляд на права людини як комплексне поняття, визнання їх неподільності і взаємозалежності, знайшли своє підтвердження в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1977 року, в якій наголошується що "усі права й основні свободи людини неподільні і взаємозалежні; необхідно якнайшвидше розглянути питання про здійснення, поширення і захист як громадянських і політичних прав, так і економічних, соціальних і культурних прав і приділити їм однакову увагу; повне здійснення громадянських і політичних прав неможливо без здійснення економічних, соціальних і культурних прав".

Однак лише перелічення фундаментальних прав і свобод людини в численних міжнародних документах не може вирішити проблеми захисту прав людини до тих пір, доки не створено для цього необхідного контрольного механізму. Саме цей аргумент був використаний прихильниками ідеї створення міжнародного контрольного органу для захисту прав людини на регіональному рівні - в рамках Ради Європи.

Принциповим питанням, від вирішення якого залежав подальший розвиток міжнародного права у галузі прав людини, зокрема на європейському рівні, було надання чи ненадання індивідам права на звернення до міжнародного контрольного органу із скаргами на держави. Це питання було одним із самих гарячих в порядку денному численних засідань Консультативної Асамблеї Ради Європи впродовж 1948-1950 років, які передували підписанню Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Поборники позитивістських поглядів на право як сукупність норм закріплених в законах протиставляли цьому аргументи на захист суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави з боку міжнародної спільноти. Однак виступи на підтримку пропозиції створення системи колективної гарантії забезпечення прав людини в Європі, а отже і надання права на оскарження неправомірних актів і дій держав у міжнародному органі, сприймалися з більшим ентузіазмом, перш за все з огляду на той досвід неспроможності більшості європейський країн протистояти тоталітаризму у формі націонал-соціалізму самотужки. Відоме висловлювання одного із розробників тексту Конвенції, представника Франції на Асамблеї, пана П'єра-Анрі Тайтжена: "Вважаю, що тепер ми можемо одностайно протиставити "державним міркуванням" єдиний суверенітет, за який варто померти, який варто захищати, поважати і оберігати за усіх обставин, - суверенітет справедливості і права".

Прийняття Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 4 листопада 1950 року ознаменувало революції в розумінні і практиці захисту прав людин. Як справедливо відзначає професор С.С. Алексєєв:

"... вперше за всю історію людства право стало набувати таку нову якість, що дозволяє йому піднестися над владою, й, нарешті, вирішити одну з головних проблем нашого життя, справжнє прокляття людства, - проблему примирення та "приборкання" політичної державної влади.

... у наш час, право та влада почали мінятися місцями: на місце права як суто силового утворення приходить гуманістичне право - право сучасного