Надання індивідам права особисто або колективно оскаржувати у міжнародному суді порушення прав людини, які вчиняються або допускаються державами, означає перший крок на шляху підвищення правового статусу окремої особистості - від національного до міжнародно-правового. При цьому, суверенні права держав залишаються непорушними, але встановлюється новий міжнародно-правовий порядок, за яким дотримання фундаментальних прав і свобод людини розглядається не як внутрішньодержавне питання окремої держави, а як справа усього людства, кожної держави і кожної людини.

Саме цей гуманістичний потенціал прав людини почав реалізовуватися в Європі завдяки створенню системи прямого застосування норм Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод контрольними органами Ради Європи.

Під час розгляду скарг на дії держав, що є членами Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Європейський Суд не дає оцінки правильності застосування законів національними органами влади, а дає оцінку про наявність чи відсутність порушення прав людини. Тим самим, фундаментальні права і свободи людини виступають індикатором справедливості національного права. Таке, не позитивістське, тобто відірване від "писаного" національного права, застосування Європейською Комісією і Судом норм Конвенції під час розгляду конкретних справ про порушення прав людини в країнах, які є учасниками Конвенції, дозволило виробити спільне для європейської спільноти розуміння балансу інтересів людини, суспільства і держави.

Розвиваючи "неписане право" з прав людини, Європейський Суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертався до німецької концепції "drittwirkung" або "горизонтальної дії" конституційних норм. За цією концепцією, яка була розроблена в німецькій теорії конституційного права і підтверджена практикою Конституційного Суду Німеччини, положення Конституції поширюються не тільки на відносини між людиною і державою, а також на відносини між приватними особами. Таким чином, за цією концепцією на державу покладається не лише зобов'язання не порушувати права людини і сприяти їх ефективній реалізації, створюючи відповідні умови, а й забезпечувати їх дотримання іншими приватними особами. Правовою основою для такого підходу є стаття 1 Конвенції, в якій держави-учасники зобов'язалися "забезпечити кожному, хто перебуває під їх юрисдикцією, права і свободи, передбачені в розділі І цієї Конвенції".

Для України приєднання до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод знаменує важливий крок на шляху до демократії, який стоїть в одному ряду з такими визначними подіями як проголошення незалежності і прийняття .

Прийнявши 17 липня 1997 року Закон "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколу № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", Україна визнала для себе обов'язковим дотримуватись і захищати права і свободи людини проголошені в . Визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, надає можливість кожному громадянину, який вважає що його права і свободи порушені, звернутися до цієї поважної інституції із скаргою на державу Україну.

Це створює передумови для сприйняття вітчизняною правовою системою європейських правових цінностей у галузі прав людини, зміни правової свідомості наших громадян і ренесансу громадянського суспільства в Україні.

Підсумовуючи вищезазначене можна дати наступне визначення прав людини:

Права людини - природні, невід'ємні і взаємопов'язані права кожної окремої людини і правова цінність усього людства, які:

закладають фундамент для демократії і суспільного прогресу, забезпечують сталий розвиток окремих індивідів і націй;

покладають на держави відповідні обов'язки щодо їх поваги, забезпечення ефективної реалізації і захисту;

виступають мірилом справедливості національних законів, внутрішньої і зовнішньої політики держав;

охороняються міжнародним співтовариством.

У цьому підрозділі ми розглянули лише частину питань, пов'язаних з розвитком концепції прав людини. Серед принципових моментів, які потребують більшої уваги, проблема застосування і захисту прав людини в Інтернет.

Що таке iнтернет?

Таким же надбанням людства як і права людини є Інтернет – непідвласний жодному уряду і відкритий для усіх його електронних громадян - користувачів незалежно від державних територій і кордонів.

Слово “Інтернет” увійшло до нашого лексикону не так давно. Хоча кількість користувачів у всьому світі постійно збільшується, значна частина населення України не знає, що ж собою представляє Інтернет. Прикро, коли люди, які не користуються Інтернет, дають йому негативну оцінку.

Теорія передачі інформації між комп’ютерами з’явилась у 1961 році. А вже у 1969 році перші вузли академічних установ США з’єднались в одній мережі. Починаючи з 80-х років двадцятого століття, Інтернет поступово перетворюється на “мережу мереж”. Цю мережу починають використовувати на повсякденних засадах і стрімко поширювати у всьому світі, завдяки концепції відкритої архітектури побудови мережі, на основі якої до мережі можуть приєднуватися нові вузли за федеративним принципом.

За визначенням Федеральної ради з питань розвитку мережі США, термін “Інтернет” має застосовуватися до глобальної інформаційної системи, яка - (i) логічно зв’язана глобально унікальним адресним простором, який базується на протоколі Інтернету...; (ii) здатна підтримувати комунікаційний зв’язок через застосування програмного набору протоколу управління передачею...; та (iii) забезпечує, використовує або робить доступними, публічно чи конфіденційно, послуги високого рівня, покладені на зв’язок та відповідну інфраструктуру, що описана вище.

Це складне формулювання можна трішки спростити, не втрачаючи при цьому суті. За одним із таких визначень, Інтернет – “глобальний фонд інформації і послуг, локально доступний через персональні комп’ютери, кожний з яких становить частину глобальної системи пов’язаних між собою комп’ютерних мереж”.

У порівняні із уже звичайними засобами передачі інформації, такими як телебачення чи радіомовлення, Інтернет є новим видом медіуму з унікальними характеристиками.