Диски, що використовують FAT32, доступні тільки з версії Windows 95 OSR2 (Windows 95 4.00.1111). Попередні операційні системи з ними не працюють. Це відноситься до початкової версії системи Windows 95, систем Windows NT до версії 4.0 включно, а також до попередніх версій MS-DOS і Windows. Проте у версії Windows 95 OSR2 можна працювати з дисками FAT32 в режимі MS-DOS. Забезпечується мережний доступ до дисків FAT32, причому віддалений комп'ютер не зобов'язаний підтримувати FAT32.

Програми можуть неправильно визначати розмір вільного місця на диску FAT32, якщо вони не були спеціально розроблені для нової системи. Старі програми не визначають розмір логічної ділянки диска, якщо він перевищує 2 Гбайт. В результаті витікаючі від них відомості про вільний, загальний або зайнятий простір на такому диску не відповідають дійсності. Система Windows 95 версії 4.00.950В включає нові інтерфейси API для MS-DOS і Win32, які дозволяють вирішити вказану проблему.

Узнати, що на диску використовується файлова система FAT32, можна достатньо легко. Слід відкрити вікно Мой компьютер, встановивши покажчик на відповідному значку і двічі клацнувши кнопкою миші, потім, вибравши диск, натискувати праву кнопку миші і в контекстному меню вибрати пункт Свойства. У вікні, що з'явилося, на вкладці Общие тип диска відображається в полі Тип.

Як правило, продуктивність комп'ютера після переходу на файлову систему FAT32 залишається на колишньому рівні, але в деяких випадках вона зменшується. В режимі MS-DOS або в захищеному режимі Windows диски FAT32 можуть працювати суттєво повільніше. Щоб вирішити проблему в режимі MS-DOS, слід запустити програму кешування дисків SmartDrive.

Щоб встановити FAT32 на існуючий або на новий жорсткий додатковий диск, необхідно скористатися системною програмою Fdisk.

Ця програма служить для створення і видалення розділів жорсткого диска. Розділ жорсткого диска є логічним диском і позначається буквою. Якщо розмір диска перевищує 512 Мбайт, програма Fdisk пропонує скористатися форматом великих дисків. Тоді в нових розділах, що переважають за розміром 512 Мбайт, встановлюється файлова система FAT32. Якщо FAT32 не використовується, розмір щойно створюваних розділів жорсткого диска буде обмежений величиною 2 Гбайт. Для використання всього інформаційного простору жорсткого диска великої місткості буде потрібно декілька розділів – логічних дисків. Після створення розділів здійснюється перезавантаження комп'ютера і форматування нових логічних дисків.

Одним з істотних недоліків жорстких дисків IDE/EIDE є обмеження по місткості. Стандартний BIOS накладає певні обмеження на кількість циліндрів (1024), головок (256) і секторів (63). Крім того, контроллер накопичувача жорстких дисків, у свою чергу, так само обмежує кількість головок (16). Тим самим місткість жорсткого диска, враховуючи, що розмір сектора рівний 512 байт, обмежується величиною 504 Мбайт (1024 Ч 16 Ч 63 Ч 512 = 528 482 304 байт).

Дану проблему звичайно вирішують за допомогою спеціальних драйверів, випущених для кожної серії жорстких дисків. Як приклад можна привести драйвер Dynamic Drive Overlay v.6.03 фірми Ontrack Computer Systems Inc. Даний драйвер встановлюється за допомогою спеціальної програми Disk Manager тієї ж фірми. Вказані засоби додаються до накопичувачів фірми Western Digital. Іншим прикладом може служити драйвер EZ-DRIVE V2.03S фірми Micro House International, що часто використовується з жорсткими дисками фірми Seagate.

Для стандартизації підключення жорстких дисків великої місткості був створений новий режим (метод) передачі адреси сектора жорсткому диску – LBA (Logical Block Address). Адреса сектора передається у вигляді лінійного 28-розрядного абсолютного номера сектора, перетворюваного накопичувачем в потрібні номери цилиндра/головки/сектора. Для роботи в режимі LBA необхідна підтримка цього режиму як жорстким диском, так і його драйвером (або BIOS). При роботі через BIOS накопичувач має 63 сектори, число головок, рівне ступеню двійки, – до 256, і необхідне число циліндрів.

4. Установки віртуальної пам'яті

Роботу сучасних операційних систем важко уявити без такого ресурсу, як віртуальна пам'ять. Віртуальна пам'ять дозволяє одночасно запустити більше програм, ніж фізична пам'ять комп'ютера (ОЗУ). Проте віртуальна пам'ять займає значне місце на диску, і при підкачці даних істотно знижується швидкість виконання програм. Віртуальна пам'ять розроблена для комп'ютерів з МП 80386 і вище і є простором жорсткого диска, з яким працюють сучасні системи, починаючи з Windows 3.1х. Цей простір використовується так, як якби це була справжня пам'ять - ОЗУ. Досягається це за рахунок спеціального файлу - файлу підкачки, в який періодично поміщається (підкачується) інформація з оперативної пам'яті. При цьому слід враховувати, що запис і зчитування даних при застосуванні найшвидшого жорсткого диска здійснюється більш ніж в 10000 разів повільніше, ніж робота з найповільнішим ОЗУ. Тому збільшення ОЗУ - найефективніший спосіб зменшення навантаження на жорсткі диски і підвищення продуктивності комп'ютерів. Це зв'язано з тим, що зменшення частоти звернень до віртуальної пам'яті дозволяє скоротити час очікування обробки жорсткими дисками запитів від прикладних і системних програм.

Основний параметр, що має відношення до системи віртуальної пам'яті, - розмір файлу (чи декількох файлів) підкачки.

Система Windows 95/98/ME має за умовчанням динамічний файл віртуальної пам'яті, який змінює свій розмір відповідно до поточних потреб системи. Чи має сенс втручатися в такий режим роботи, виставляючи мінімальний і максимальний розмір уручну? Так, якесь значення в цьому є. Якщо ви поставите мінімальний розмір файлу підкачки в районі 200-300 Мбайт (максимальний – на ваш розсуд, але краще не менше 500 Мбайт), ви позбавите систему від непотрібних маніпуляцій по