Процес форматування складається з двох етапів.

На першому етапі, який називається форматуванням низького рівня, весь диск ділиться па логічні ділянки, звані секторами, розміром по 512 байт кожний. Всі сектори нумеруються від нуля до деякого максимального значення, визначуваного місткістю даного конкретного диска. Щоб дістатися до потрібного сектора на диску, треба знати його номер.

На другому етапі, званому форматуванням верхнього рівня, на диск записується різна службова інформація, створюється основа файлової системи.

Для обліку зайнятості секторів, під час форматування на диску створюється спеціальна таблиця – таблиця розміщення. Вона має фіксований розмір: 216 = 65 536 записів. В такій таблиці можна врахувати кожний сектор, якщо об'єм диска не перевищує 32 Мбайт (65 536 Ч 512 байт). У противному випадку доводиться об'єднувати два, три і більше сусідніх сектори в один загальний блок і зберігати інформацію про цілі блоки. Розмір блоку розміщення рівний об'єму диска (в байтах), діленому на кількість записів в таблиці розміщення і закругленому до найближчого кратного 512.

При створенні або розширенні файлу йому виділяється ціле число блоків, оскільки таблиця розміщення не може враховувати більш дрібні ділянки диска. Навіть якщо ви створили файл, що складається всього з декількох слів тексту, на диску він все одно займає не менше одного блоку. Таким чином, частина простору, виділеного файлам, просто пропадає дарма. Якщо об'єм диска невеликий, то і втрати дискового простору порівняно невеликі. Зі збільшенням об'ємів дисків зростають і розміри блоків розміщення і відповідно сумарні об'єми "порожнеч".

За часів перших персональних комп'ютерів здавалося, що диска об'ємом в 32 Мбайт буде більш ніж достатньо на довгі роки. Тому і таблиця розміщення розміром 216 записів вважалася цілком прийнятною. Проте час уніс свої корективи. З появою гігабайтних дисків ситуація помітно погіршилася – втрати дискового простору сталі відчутні. Довелося вводити новий стандарт на розмітку дисків з істотно більшими таблицями розміщення. В світі PC цей новий стандарт став називатися FAT32. Аналогічний стандарт на Macintosh називається HFS+. І в тому, і в іншому випадку таблиці розміщення містять не 216, а 232 (4 294 967 296) записів.

Нові таблиці розміщення дозволяють врахувати всі сектори для дисків об'ємом до 2 Тбайт. Таким чином, перехід на новий стандарт формату дисків дозволяє зменшити втрати дискового простору, по при цьому зростає розмір самої таблиці. Точності ради слід відмітити, що для підвищення ефективності роботи в стандарті HFS+ передбачено, щоб кількість секторів у блоці розміщення також була ступенем двійки. Таким чином, блоки розміщення в HFS+ можуть бути об'ємом в 512 байт, 1 Кбайт (2Ч512), 2 Кбайт (4Ч512), 4 Кбайт (8Ч512) і так далі.

2.4. Дискові томи

Оскільки втрати дискового простору залежать від розміру блоку розміщення, а значить і від об'єму диска, можна спробувати зменшити "пустоти" шляхом розбиття одного великого диска на декілька логічних дисків меншого об'єму, званих томами (volumes).

Поняття диск і том часто використовують як синоніми, хоча це не зовсім коректно. Термін "диск" більше пов'язаний з фізичним носієм інформації, з середовищем зберігання і електронікою управління пристроєм, а термін "том" пов'язаний з логічною структурою даних на диску, з файловою системою.

Коли загальний простір доступних секторів диска ділиться на деякі безперервні фрагменти, це називається розбиттям па розділи (partition). Коли, крім цього, в розділах створюються всі необхідні для окремих дисків інформаційні структури, розділи стають томами. Поділ диска на розділи відбувається під час форматування низького рівня, створення дискових томів – під час форматування високого рівня.

Кожний том поводиться, з погляду користувача, як окремий пристрій (логічний), хоча реально декілька томів можуть бути розташовані на одному і тому ж фізичному пристрої, тобто можуть займати декілька розділів диска. Для кожного тому створюється своя окрема таблиця розміщення. Отже, логічний том, що становить частину великого диска, має менші блоки розміщення і менші втрати дискового простору. Розбиття великого диска на логічні томи має ще одну перевагу: при виникненні серйозних проблем з яким-небудь томом і необхідністю вживання радикальних заходів по наведенню ладу на ньому, ви можете видалити інформацію з даного тому, нічого не міняючи на решті томів.

Щоб дістати доступ до тому на магнітного диску, система спочатку повинна настроїтися на роботу з ним, встановити канал обміну даними. Операція підготовки системи для роботи з даним томом називається монтуванням тому (mount). Користувач може встановлювати доступ як до локальних томів, розташованих на даному комп'ютері, так і до віддалених, розташованих на інших комп'ютерах (серверах), підключених через комп'ютерну мережу. Окрім магнітних дисків в даний час використовуються й інші носії інформації: компакт-диски, магнітооптичні диски та інші. Багато з них підтримує ту чи іншу файлову структуру і є з погляду системи окремими томами. Наприклад, коли ви вставляєте компакт-диск у відповідний дисковод, система, як і у випадку з магнітними дисками, спочатку настроюється на роботу з ним, "вмонтовує" цей диск, і лише потім ви дістаєте до нього доступ.

2.5. Посилання на файли

Багато операційних систем, у тому числі і Mac OS, дозволяють створювати так звані посилання па файли. Посилання (в деякій літературі псевдонім) – це файл, який містить інформацію про інший файл для швидкого пошуку і звернення до нього. Можна створити посилання і помістити його туди, де зручніше з ним працювати, не переміщаючи і не копіюючи сам оригінал. Можна створити декілька посилань на один і той же файл і "розкласти" їх