витрат на її здобування і радять не захоплюватися визначенням вартості проданої інформації “по конкретному результату“ (тобто відповідно до суми економії або додаткового прибутку).
Використання інформаційного коефіцієнта корисної дії (ККД) для оцінки інформації.
Потреба в інформації в будь-якій системі (компанії, організації, бізнесу або економіки в цілому) первинна, але необхідний мінімальний обсяг споживаних зведень визначається умовами її виживання - тим максимально допустимим рівнем невизначеності, що вона може собі дозволити, щоб вижити. Тут під обсягом розуміється не обсяг інформації, виражений в байтах або машинописних сторінках, а розмаїтість знань про навколишній світ, що освітлюють його з достатньою повнотою. В цьому випадку обсяг інформації, що отримується системою, повинна визначатися не стільки максимально можливим розміром ресурсів, які вона спроможна виділити на одержання додаткових відомостей, скільки її спроможністю їх сприйняти, осмислити і якісно переробити. Саме ця спроможність - “інформаційний ККД системи“ - обумовлює раціональний розмір ресурсів, що потрібно виділити для придбання додаткової інформації.
Наприклад, припустимо, що існує деяка організація, перед якою стоїть задача спланувати свій бюджет. Керівництво організації з великою часткою впевненості може спланувати (хоча б на рівні простої екстраполяції старих результатів), скільки вона спроможна виробити і продати продукції, розмір прибутку і витрати. Але після затвердження цих статей бюджету піднімається питання, яка частина засобів організації піде на заходи, пов'язані з маркетингом, у тому числі і на одержання інформації? Найчастіше виділяють, користуючи методом екстраполяції - стільки ж, скільки й у минулі періоди часу. При цьому виходять із таких міркувань. Якщо обсяг засобів, що виділяються, зменшити, то очевидно, що інформації для ухвалення рішення не вистачить і організація не зможе функціонувати. Збільшення ж цього обсягу, звичайно, може призвести до успіху, але лише в тому випадку, якщо вся додатково добута інформація буде адекватно сприйнята і перероблена органами управління. Останнє, природно, не означає, що чим більше комп'ютерів у організації, тим вона успішніше переробляє інформацію. Переробити інформацію - це означає перетворити її в щось таке, що сприяє виробленню правильних рішень. Оскільки апарат управління будь-якою організацією має обмежену пропускну спроможність (згадуваний вище “інформаційний ККД“), тоді надлишок інформації – це гроші, викинуті “на вітер“. Тривіальним і, як не дивно, надійним рішенням у таких випадках є залишити все, як є. Можна, звичайно, удосконалювати апарат управління організацією, але чи окупиться це?
Якщо підходити до потреби організації в інформації, як до функції спроможності її переробки, то поняття “вартість інформації“ і відповідно “ціна інформації“ одержують дещо інший зміст. Ціною інформації в такому випадку буде той параметр, що характеризує її важливість для споживаючої системи. Критерієм важливості в цьому випадку виступає не економія від використання добутої інформації, не додатковий прибуток від її застосування, а те, наскільки вона ефективно може бути перероблена в системі. Природно, що такий критерій задається самою системою, тим, наскільки добре вона пристосована до переробки інформації.
Звичайно вважається, що ефективніше замовляти або одержувати готові результати маркетингових досліджень, ніж самому їх проводити. Аргументом на користь такої думки є твердження, що спеціаліст, що займається маркетинговими дослідженнями, краще знає методику їх проведення й ефективніше може їх організувати. Але це означає, що система управління замовника погано пристосована до переробки інформації, тобто що організація, яка володіє вихідною “сировиною“ для обробки, просто не спроможна відсівати зайву інформацію, що надійшла на переробку, чи з достатньою якістю, чи в необхідні терміни. Спеціаліст ж є тією “системою“, що знає технологію відсіву зайвої й об’єднання необхідної інформації, тому його робота ефективніша.
Таким чином, можна зробити такі висновки. По-перше, коли система спроможна достатньо гнучко перебудовувати свої процеси переробки інформації, можливе скорочення її вартості (ефективність переробки буде підвищуватися). По-друге, така перебудова системи можлива і доцільна лише в тому випадку, коли розроблені універсальніші правила, відповідно до яких варто переробляти інформацію без застосування додаткових сил і засобів. Організації, що зможуть організувати свій процес управління таким чином, без сумніву, одержать значні переваги.
Модель сукупної вартості володіння інформаційними технологіями (Total Cost of Ownership).
Для прикладу розглянемо визначення вартості інформаційних технологій, які пропонують фірми MicroSoft і Interpose. Принципи формування їх ціни базуються на таких позиціях:
Рішення про інвестиції в інформаційні технології приймаються, виходячи з економічної доцільності, яка визначається вигодою, ризиком та затратами.
Ріст затрат веде до пропорційного підвищення ефективності праці співробітників та гнучкості.
Надмірна економія веде до збільшення часу простоїв і числа звертань за технічною допомогою.
Як правило, оцінюються середні затрати організації для конкретного середовища у порівнянні з середньогалузевими на одного клієнта.
Підхід фірм MicroSoft і Interpose припускає, що витрати на програмно-апаратні засоби пов’язані з статтями затрат на технічну підтримку, навчання і простої. Допустимо, що модель сукупної вартості володіння інформаційною системою дозволяє виміряти цей показник і напряму використовувати його для розробки дійових планів покращання структури витрат на інформаційні технології. Суть наповнення цієї моделі включає такі складові етапи:
Аналізуються складові затрат для кожного типу фондів (комп’ютерної техніки та засобів зв’язку).
Здійснюється класифікація фондів (по типах комп’.терів. по видах операційних систем і т.д.).
Враховуються всі особливості кожного типу фонду.
Загальні витрати на інформаційні технології діляться на дві групи: прямі і непрямі затрати.
Прямі витрати охоплюють:
Апаратно-програмні засоби (капітальні вкладення і відрахування по ліцензіях на нові системи, модернізацію і обновлення).
Підтримку функціонування (служба технічної підтримки, навчання, матеріально-технічне постачання, договори на обслуговування і підтримку, накладні витрати).
Поточний супровід (створення прикладних пакетів, тестування і підготовка документації, в тому числі нових проектів, адаптація