Джевонс не надавав своєму винаходу практичного значення. "Логічне піаніно" трактувалось і використовувалось тільки як навчальний посібник під час викладання курсу логіки. Очевидно, що професор П.Д. Хрущов, відтворивши машину Джевонса (на початку 900-х років чи трохи рані-ше), мав намір використовувати її як навчальний посібник під час своїх лекцій з логіки та мислення. Після смерті П.Д.Хрущова його дружина передала машину Харківському університету.

О.М. Щукарьов вів велику просвітницьку роботу, виступав з лекціями на тему пізнання і мислення в багатьох містах України, Москві та Петербурзі. Спочатку він демонстрував машину, створену Хрущовим, а потім - сконструйовану ним самим. У своїй статті він повідомляє: "Я зробив спробу побудувати трохи видозмінений екземпляр, увівши до конструкції Джевонса деякі вдосконалення. Удосконалення ці, до речі, не носили принципового характеру. Я просто надав інструменту дещо менші розміри, зробив його весь із металу й усунув деякі конструктивні дефекти, яких у приладі Джевонса, слід зізнатися, було досить багато. Деяким подальшим кроком вперед було під'єднання до інструмента особливого світлового екрана, на який передається робота машини, і на якому результати мислення з'являються не в умовно-буквенній формі, як на самій машині Джевонса, а у звичайній словесній формі".

Проте, головне, що зробив Щукарьов, полягало в тому, що він, на відміну від Джевонса і Хрущова, бачив у машині не тільки навчальний посібник, а представляв її своїм слухачам як технічний засіб механізації формалізованих сторін мислення. Статтю "Механізація мислення. Машина Джевонса" він розпочинає зі згадки історії розвитку технічних засобів для рахунку: абак, сумуюча машина Паскаля, арифметичний прилад Лейбніця, логарифмічну лінійку та аналогові диференціюючі машини для розв'язування рівнянь. Механізація формалізованих логічних процесів розглядається ним як наступний крок у розвитку подібних пристроїв, що надають істотну допомогу людині в розумовій праці. Як приклад у статті наводиться розв'язування задачі прогнозування електричних властивостей водних розчинів окислів хімічних елементів. За допомогою машини були знайдені вісім варіантів розчинів електролітів і неелектролі-тів. "Усі ці висновки цілком правильні, - пише вчений, - проте... думка людська сильно плуталась у цих висновках".

Як і в наш час, коли в Радянському Союзі кібернетику вважали спочатку псевдонаукою, так і в 20-і роки погляди О.М. Щукарьова, окрім доброзичливого відношення, оцінювалися деякими вченими різко негативно. Так професор І.Є.Орлов у 1926 р. на сторінках журналу "Під прапором марксизму" написав: "Претензії професора Щукарьова, який представляє шкільний посібник Джевонса як "мислячий" апарат, а також наївне враження його слухачів, - усе це не позбавлене деякого комізму... Нас хочуть переконати у формальному характері мислення, у можливості його механізації".

До честі журналу - його редакція не погодилася з поглядами автора статті.

Останню лекцію у Харкові О.М. Щукарьов порочив у кінці 20-х років, а свою машину він передав Харківському університету на кафедру математи-ки. Надалі слід її загубився.

В історії розвитку інформаційних технологій в Україні ім'я професора Щукарьова пов'язане з важливим кроком у галузі засобів обробки інформації - розумінням та активною пропагандою важливості й можливості механізації (у подальшому автоматизації) формальних сторін логічного мислення.

У ХУ-ХІХ ст. і на початку XX ст., тобто більше 400 років, винахідники обчислювальних засобів використовували десяткову систему числення. Для представлення цифр використовувалося колесо з десятьма зубцями, а чисел - набір таких коліс. Саме так у ХVII ст. були створені найпростіші пристрої для сумування, віднімання і множення чисел (машини Паскаля і Лейбніця), у яких використо-вувалося від 8 до 13 коліс. У ХVIII ст. Чарльз Беббідж спроектував і частково побудував "аналітичну машину" - першу цифрову обчислювальну машину з програмним управлінням, у якій арифметичний пристрій і пам'ять були спроектовані на основі зубчастих коліс, кількість яких перевищувала 50 тис.

У середині XX ст. з переходом від десяткової до двійкової системи числення замість зубчастих коліс почали використовувати електромагнітні реле, електронні лампи та ферритові сердечники. Скоро на зміну їм прийшли транзистори, які вдосконалюю-чись, перетворились у інтегральні схеми, що містили спочатку тисячі, а згодом мільйони компонентів.

За п'ятдесят років використання транзисторів у них не з'явилося серйозних конкурентів. Природно задати запитання, хто був першовідкривачем фізичних ефектів, покладених в основу транзистора. Щоб відповісти, розкриємо ще одну "білу пляму" в історії розвитку ІТ в Україні. Вона пов'язана з іменем та діяльністю видатного українського фізика Вадима Євгеновича Лашкарьова (1903-1974). Він по праву повинен був би увійти до групи американських учених (Джон Бардін, Вільям Шоклі, Уотер Браттейн), які в 1956 р. були удостоєні Нобелівської премії з фізики за відкриття транзисторного ефекту.

Ще в 1941 р. В.Є. Ла-шкарьов опублікував статтю "Дослідження за-пірних шарів методом термозонду" (Известия АН СССР, сер. физ., т. 5, 1941 г.) і у співавторстві з К.М. Косоноговою стат-тю "Вплив домішок на вентильний фотоефект у закислі міді" (там же). Він установив, що обидві сторони "запірного ша-ру", розміщеного парале-льно границі розділу мідь - закисел міді, ма-ють протилежні знаки носіїв струму. Згодом це яви-ще отримало назву p-n переходу (р – від pozitive, n — від negative). Ним же "був розкритий механізм інже-кції—дуже важливого явища, на основі якого діють напівпровідникові діоди та транзистори" (Н.Н. Боголюбов й др. Памяти Вадима Евгеньевича Лашкарева, Успехи физических наук, т. 117, вып. 2, с. 377-378, 1975г.).

Перше повідомлення в американській пресі про появу напівпровідникового підсилювача-транзис-тора з'явилося