Перші кроки, що поклали початок довгого шляху розвитку СА, були зроблені античними астрономами. Не володіючи засобами, за допомогою яких можна було б впливати на динаміку систем, що вивчалися, вони були вимушені обмежити свій аналіз лише спостереженням, класифікацією, можливо синтезом. Іншими словами, їх роль була пасивною: спостерігати. В аналогічному стані знаходяться сучасні дослідники, які працюють, наприклад, в області астрофізики. Вони поки ще також вимушені обмежитися тільки спостереженнями якихось процесів, не маючи можливості ними управляти.

Однак, скільки б цікавими та важливими ці спостереження не були, малоймовірно, що одна із складових СА - теорія систем досягла б сучасного рівня розвитку, якби не намагання управляти явищами, що спостерігаються, та не впевненість, що таке управління можливе. Сучасний дослідник призваний грати активну роль в розвитку процесу, що спостерігається, оскільки саме він генерує зовнішні впливи, що гарантують задовільну поведінку системи. Розуміється, при такому підході активного втручання виникає безліч проблем психологічного та морального характеру. Подібне розділення на активну і пасивну або ту, що управляється, та ту, що не управляється, динаміку дозволяє найбільш наглядно виявити відмінність класичного та сучасного поглядів на СА. “Кібернетичний” або управлінський підхід неминуче призводить до зміни значень входів системи в залежності від значень виходів, що спостерігаються. При цьому переслідується мета перетворити деяку первісно незалежну змінну в частково залежну так, щоби поведінка системи в певному сенсі наближалася до деякої стандартної, або бажаної, траєкторії. Такий процес може виявитися більш складним, якщо є ще й зворотне перетворення. Подібна ситуація типова для імітаційного моделювання систем, що розвиваються. Зворотне перетворення заключається в зміні та перебудові поведінки системи по виходу, що вимірюється, і є основою кібернетичного регулювання та управління.

Особливості сучасного СА витікають із самої природи складних систем. Маючи у якості мети ліквідацію проблеми, або, як мінімум, з’ясування її причин, СА залучає для цього широкий спектр засобів, використовує можливості різних наук та практичних сфер діяльності. Являючись по суті прикладною діалектикою, системний аналіз надає велике значення методологічним аспектам системного дослідження. З іншої сторони, прикладна направленість СА призводить до використання всіх сучасних засобів наукових досліджень – математики, кібернетики, обчислювальної техніки, моделювання, натурних експериментів. Зараз широко розповсюдилося розуміння того, що отримані успіхи зв’язані з тим, наскільки системно підходять до рішення проблем, а невдачі викликані відхиленнями від системності.

Було б невірним вважати, що “мислення стало системним” тільки у другій половині ХХ ст. Мислення системне завжди і іншим бути не може. Системність – це не така якість, якою можна володіти чи ні. Однак системність має різні рівні. Сигналом про недостатню системність існуючої діяльності є поява проблеми; розв’язок існуючої проблеми виконується шляхом переходу на новий, більш високий рівень системності. Тому системність не стільки стан, скільки процес.

Проблема виникає тоді, коли є розходження між бажаним та дійсним, тобто це абстрактна категорія, що відображає розуміння людьми мотивів своєї діяльності. Проблеми породжуються та розв’язуються людьми, а тому поняття “проблема” має людські риси сприйняття, що породжує наступні труднощі:

неясність розуміння проблеми;

складнощі постановки проблем на віддалену перспективу;

складнощі класифікації проблем і, як висновок, вибір неадекватних засобів їх розв’язання;

спотворена оцінка проблем (близькі, але дрібні проблеми затуляють великі, але віддалені);

неправильна оцінка значимості проблем внаслідок вузькопрофесійної точки зору;

змішування цілей із засобами їх досягнення.

Метою застосування СА до конкретної проблеми є підвищення ступеня обґрунтованості рішення, що приймається.

Для СА важливими є наступні методологічні принципи:

органічна єдність суб’єктивного та об’єктивного;

структурність системи, що визначає цілісність та стійкість характеристик системи;

динамізм системи;

міждисциплінарний характер системних досліджень;

органічна єдність формального та неформального при проведенні досліджень.

Згадане вище дає підстави для означення СА як нової науки.

СА – це особливий тип науково-технічного мистецтва, що виникає внаслідок органічної єдності суб’єктивного і об’єктивного, а тому досвідчений дослідник досягає значних результатів, а механічне застосування методик і прийомів СА недостатньо кваліфікованими особами не дозволяє отримати корисні результати. Для успішного застосування СА повинен базуватися на певному теоретичному фундаменті, а з іншого боку успішні приклади застосування СА повинні служити прикладами для наслідування. Теоретичне обґрунтування привело до формування таких напрямків системних досліджень, як системна динаміка, евристичне програмування, імітаційне моделювання та інше.

СА – це методологія дослідження таких властивостей та відношень в об’єктах, що важко спостерігаються та важко розуміються, за допомогою представлення цих об’єктів у вигляді цілеспрямованих систем та вивчення властивостей цих систем та взаємних відношень як відношень між цілями та засобами їх досягнення.

СА відрізняється від інших методів дослідження тим, що

враховує принципову складність досліджуваного об’єкта;

бере до уваги розгалужені та стійкі взаємні зв’язки його з оточенням;

враховує неможливість спостереження ряду властивостей об’єкта та оточуючого середовища;

реальні явища, їх властивості та зв’язки з оточенням переводяться в абстрактні категорії теорії систем;

ґрунтуючись на відомих властивостях складних систем, дозволяє виявити нові конкретні властивості та взаємозв’язки конкретного об’єкта дослідження;

орієнтується не на розв’язання “правильно сформульованих” задач, а на створення правильної постановки задачі (вважається, що правильно поставити задачу – це означає на 50% її розв’язати), вибір відповідних методів для її розв’язання;

основне в СА – знайти шлях, яким можна перетворити складну проблему в простішу, яким чином не лише складну до розв’язання, але й для розуміння, проблему перетворити в послідовність задач, для котрих існують методи їх