Галузі та види інформації.

2 жовтня 1992 року Верховною Радою був прийнятий Закон України " Про інформацію".[6] Цей нормативний акт був першою спробою врегулювати на рівні закону широке коло суспільних відносин, що виникають у зв'язку із створенням, використанням, поширенням та зберіганням інформації. Даний закон заклав основні засади, принципи, на яких надалі здійснювалось регулювання інформаційних відносин спеціальними законами, такими як: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення", "Про рекламу", " Про науково-технічну інформацію", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про державну статистику в Україніі", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про зв'язок", "Про державну таємницю", окремі положення інших законодавчих актів. Деякі з перелічених законів містять прямі посилання на закон "Про інформацію" [6], інші використовують саме поняття "інформація". Визначення цього поняття містить стаття перша Закону.

Таким чином, Закон "Про інформацію" виконує системотворчу функцію щодо усього цього масиву нормативних актів. Разом з тим, дане визначення юристи-практики розуміють неоднозначно, відсутні як офіційні, так і доктринальні його тлумачення. Таке становище існує вже тривалий час і є реальною перешкодою для широкого застосування даного закону на практиці. У зв'язку з цим особливо важливим є з'ясування змісту цього поняття як в контексті Закону "Про інформацію", так і в широкому розумінні, в системі загальнонаукових понять.

Слово "інформація" не є специфічним юридичним терміном і входить до поняттєвого апарату інших наук, зокрема кібернетики. Воно функціонує як загальнонаукове поняття чи навіть загальновживане слово. З огляду на це може виявитись корисним порівняння змісту загальнонаукового поняття ”інформації”, повсякденного розуміння цього слова та визначення яке дається в Законі "Про інформацію".

Закон України "Про інформацію" визначає термін ”інформація” як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.[6,cт.1]

Визначаючи інформацію як "відомості", законодавець використовує сучасне, нормативне, закріплене в словниках розумінням цього слова. Але вже це є певним етапом звуження логічного обсягу цього поняття. Справа в тому, що тлумачні словники фіксують два значення даного слова:

Таке значення — "повідомлення" — до початку 70-х років було єдиним, яке закріплювалось словниками за словом "інформація". Якщо розглянути приклади його вживання, наведені в словниках, ми побачимо, що вони не дають підстав пов'язувати інформацію саме із змістом повідомлення. Це значення лексикограф ілюструє прикладами, де "інформація" вживається в словосполученнях типу "надійшла інформація". В другому значенні — "відомості про щось"— слово "інформація" вживається в дещо іншому контексті. Висловлювання типу "документ містить багато цінної інформації", а також поява у словниках прикметника "інформативний" дозволяють впевнено сказати що в цьому новому значенні інформацію розуміють вже як зміст повідомлення.

З практичної точки зору це означає, що Закон більше не пов'язує права на інформацію та права на носій інформації. Зокрема це стосується права власності — власник носія не обов'язково є власником інформації. Це означає також, що інформація залишається об'єктом права не залежно від того, в якій формі вона об'єктивована і залишається тією ж у випадку зміни носія.

Розрізнивши інформацію та матеріальну форму її одержання, зберігання, використання і поширення, законодавець одержує можливість не тільки адекватно відображати сутність самої інформації, а й визначити таке важливе для права поняття, як документ.

Очевидно, документ є формою фіксації їнформації на певному носії. Закон не вважає документ єдиною формою існування інформації. З цього випливає, що інформація може існувати і без такої фіксації. Постає питання, чи повинна інформація взагалі мати якесь об'єктивне вираження, а якщо повинна, то яке і чому? Закон "Про інформацію" називає інформацією тільки ті відомості, що були документовані або публічно оголошені.[6,ст.1] Щоб зрозуміти, в чому сенс такого положення, скористаємось методом "від зворотнього" . З'ясуємо, які відомості не можна назвати інформацією відповідно до Закону. По-перше, ті відомості, які нам відомі, зберігаються тільки в нашій пам'яті (знання), і які ми нікому не повідомляємо; по-друге ті ж відомості, які ми повідомляємо обмеженому колу осіб; нарешті ті, що не є документованими і не відомі нам, а можуть бути потенційно одержані через пізнання навколишнього. Деякі автори відносять всі перелічені випадки до інформації.[19,26,29] Так, інколи ототожнюють інформацію та знання, але важливо розрізняти їх, оскільки вони характеризують різні сторони пізнавального процесу: знання – гносеологічну; інформація - в першу чергу, комунікативну. Важливість саме комунікативного аспекту людської діяльності в тлумаченні інформації і її відмінності від знання спостерігається,зокрема, при підході до неї з позицій психологічної теорії діяльності: інформація в суспільстві - це спосіб, за яким знання людини існує не стільки для неї самої, скільки для інших людей. Звідси, випливає відмінність форми інформації та знання навіть у випадку, коли вони співпадають за змістом. Це визначає також різноманітність форм, в яких існує і передається інформація у суспільстві. Очевидно, що інформація та знання завжди пов'язані між собою, визначають одне одного. Їх диференціація пов'язана з певними внутрішніми труднощами, але саме таким чином можна, на мою думку, не тільки глибше осягнути феномен соціальної інформації, а й наблизитись до розуміння суті поняття ” інформації”. Підхід до інформації як до елементу комунікації є ефективним і для правового аналізу феномену генетичної інформації чи інформації в неживій природі. Прихильники ідеї об'єктивного