Закон України «Про iнформацiю» визначає галузь iнформацiї як «сукупнiсть документованих або публiчно оголошених вiдомостей про вiдносно самостiйнi сфери життя i дiяльностi суспiльства та держави».[6,cт.18] Основними галузями iнформацiї є: полiтична, економiчна, духовна, науково-технiчна, соцiальна, екологiчна, мiжнародна. Як i у випадку з видами iнформацiї, цей перелiк також немає пiдстав вважати вичерпним. Логiчно припустити, що в даному випадку важливою є не сама по собі вiдокремленiсть, вiдносна самостiйнiсть перелiчених сфер життя, а скорiше наслiдок цієї самостiйностi, притаманнi цим сферам життя особливостi, що зумовлюють специфiку правового режиму iнформацiї, яка їх стосується. Пiдтвердженням такої думки може служити те, що законодавець приймає спецiальний закон, який регулює суспiльнi вiдносини, пов'язанi з науково-технiчною iнформацiєю, встановлює особливi норми щодо екологiчної iнформацiї. В цих випадках особливостi правового режиму iнформацiї бiльше нiж в iнших визначаються тiєю сферою суспiльного життя, якої стосується дана iнформацiя. В зазначених випадках та в деяких iнших є можливiсть формулювати норми, якi стосуються цiлої галузi iнформацiї, оскiльки тут iснують однорiднi вимоги, наприклад такi, що виникають з необхiдностi забезпечити безперешкодне поширення екологiчної iнформацiї.

З iншого боку є галузi iнформацiї, наприклад духовна чи економiчна, вiдносно яких складно виділити вiдповiдне законодавство. Цi галузi в даний час не мають реального правового змiсту, але ми можемо припустити iснування певних концептуальних вiдмiнностей щодо них. Надалi вони можуть втiлюватись в конкретних законодавчих нормах.

Щоб якомога точніше розкрити змiст поняття “галузi iнформацiї” та “виду iнформацiї”, звернемо увагу на те, яке мiсце вони займають в структукрi Закону «Про iнформацiю». Очевидно невипадковим є те, що законодавець об'єднує в главi III Закону галузi, види, джерела iнформацiї та режим доступу до неї. Не залишаєтья мiсця для сумнiвiв з приводу того, що дає пiдстави об'єднувати настiльки рiзнорiднi об'єкти. Спiльним для них є саме необхiднiсть окремої правової регламентацiї. Виходячи з цього, можна спробувати вiдтворити логiку побудови глави ІІІ Закону України «Про iнформацiю» i таким шляхом прийти до детальнішого розумiння таких понять, як галузь iнформацiї, вид iнформацiї, та iнших, якi мiстяться в цiй главi. Перед законодавцем постала необхiднiсть створення поняттєвого апарату, який дискретизував би поняття iнформацiї, дозволяв би видiлити певнi групи однорiдних суспiльних вiдносин, якi пов'язанi з iнформацiєю та вимагають специфiчної правової регламентацiї. Законодавцю не доводиться штучно створювати такi групи, будувати якiсь особливi конструкцiї. Достатньо звернутись до iснуючого в Українi та за її межами законодавства, i ми побачимо, що вони об'єктивно iснують. Звiдси походить, на перший, погляд нелогiчне поєднання в однiй главi галузей, видiв, джерел iнформацiї та режиму доступу до неї, а також застосування нiчим не визначеного перелiку видiв iнформацiї. Можна припустити, що на початковiй стадiї розробки згаданої глави iснував простий перелiк тих випадкiв, коли вимагається особливе регулювання суспiльних вiдносин, пов'язаних з iнформацiєю, а вже потiм робилась спроба класифiкувати їх.

Якщо темою iнформацiї є вiдносно самостiйна сфера життя та дiяльностi суспiльства, можна говорити про те, що воно належить до певної галузi iнформацiї. Критерiєм тут служить належнiсть до вiдповiдної сфери суспiльного життя. Що стосується видiв iнформацiї, то для них законодавець не встановлює формального критерiю, але, як вже говорилось вище, таким загальним критерiєм є необхiднiсть особливого правового регламентування такої iнформацiї. Такий прагматичний пiдхiд є виправданим з огляду на величезнi вiдмiнностi в значеннi та ролi в суспiльствi рiзних видiв iнформацiї, дає можливість зосереджувати увагу на особливостях правового режиму різних видів інформації та їх взаємодії, а також знаходити загальні закономірності, які стосуються правового режиму інформації взагалі.[19,c.151]

Все сказане вище дозволяє зрозуміти логіку законодавця, але не дає відповіді на більш практичне питанння: які ж критерії викорустовувати в правовій діяльності, коли є необхідність віднести певну інформацію до того чи іншого виду? Не претендуючи на вичерпну відповідь, можна визначити деякі методологічні підходи до вирішення цього питаня. Кібернетичний підхід до інформації передбачає, що її зміст визначається функціями в досліджуваній системі, де вона є елементом відносин управління і спричиняє певні зміни в цій системі. Інформацією в даному контексті вважають ту частину змісту повідомлення, яка виконуючи функцію управління, призводить до зменшення ентропії системи. З таких позицій оцінюється і цінність інформації. Вона залежить від того, наскільки одержана інформація наближає кібернетичну систему до реалізації цілі (програми). Даний підхід є орієнтованим на адресата інформації, і "виносить за дужки" відправника, а часом і саму інформацію. Його беззастережне використання може призвести до того, що одна і та ж інформація буде по різному оцінюватись правом в залежності від того, хто її використовує. Наприклад, якщо інформація про з'їзд ірландських пасторів буде використана фірмою, що торгує предметами культу, для проведення маркетингу чи продаж, то це не релігійна і не духовна інформація, а комерційна. Ця ж таки інформація, якщо вона буде використана речниками руху Шин Фейн може вважатись політичною.

Така неоднозначність є небажаною, якщо ми ставимо ціль визначити правовий режим інформації. І в цьому випадку альтернативу становлять семіотичні концепції інформації, зокрема, увага до тієї властивості інформації, яку феноменологічна естетика називає інтенсіональністю. В цьому випадку при визначенні галузі інформації чи її виду орієнтуються на наміри суб'єкта, котрий її створив, котрого вона стосується або котрому належить.

Формулювання та подальше застосування правових принципів, що базуються на Їх застосуванні може виявитись практично корисним.