СЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА        

* За новим стилем — 2409 р. до н.е.
       1 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.- К., 1985.— С. 143.        

Етимологію назви слов’яни пов’язують із світлом. Сонцем, богинею Славою або із словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов’ян такими, як колір вогню, сонця — світлими, русявими, рум’яними.
       Іоани Марінголь у “Богемській хроніці” писав: “Славони суть от Геліса” (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця), як тут не згадати, що в “Слові о полку Ігоревім” русичі названі “Дажъбожими внуками”, тобто онуками Сонця. На думку деяких дослідників (Ярослав Боровський), у язичників було богослужіння, яке звалося “славлєніє” — шанування Великої Богині, ім’я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім’я богині. Адже безперечно, що антропоніми на -слав- можна вважати найпоширенішими у всіх слов’янських мовах: Слав, Славута, Слав’ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. Багато на території України і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слав’янка та ін. За останніми дослідженнями найбільш правдоподібною є версія про походження назви слов’яни від союзу племен сколотів з венедами, що дало назву скловени, склавини, а пізніше — слов’яни.
       Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони, або алазони, грецькою мовою означає “самохвали”, тобто ті, що самі себе славлять — “самослави”, “самослови”. Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука Ч, тому його передавали через 3, початкове Г з’явилося на українському грунті, оскільки початкове А для українців не характерне).
       За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Геродот ці назви перетлумачив грецькою мовою: “скіфи-георгос”, тобто “скіфи-орачі”. Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе
       расенами (пор. з русинами). У 1944 p. академік Микола Державін у своїй книзі “Происхождение русского народа” писав, що назва Русь — Рос пов’язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор’я. Такої думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов такого висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пеласгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пеласгійської і давньослов’янської мов.
       Карл Паулі довів, що троянці називали себе “тросес”, а це рівнозначно імені етруск. Після падіння Трої (ХІІ ст. до н.е.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VІІ ст. до н.е.). Згадаймо, що в Італії до недавнього часу жителів Подніпров’я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем’я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів.
       Серед пеласгів малоазійських відомі племена бодричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів та ін., дуже схожих за звучанням до слов’янських назв.
       Олексій Стрижак пропонує розглянути виникнення назви слов’яни від ослов’яни за назвою населення басейну притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна протиставити суміжній з нею Желоні — гелонського походження (Етнонімія Птолемеєвої Сарматі’]’, с. 54).
       Племена венедів у науці визнано слов’янами. Їх часто пов’язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня ven-, що означає “великий”. Однак, його версія не отримала визнання в наукових колах.
       Назва слов’янського племені венети, венеди пов’язує їх з Троєю: за античними хроніками Атенор вигнав венетів із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували м.Венетів (Венецію) й дійшли до Подніпров’я.
       Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис в Керчі — чоловіче ім’я “Антас Папі...” (вірогідно Папіос, або Папіон). Близькість чи спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому вигляді. Слов’янське походження цього етносу не викликає сумнівів серед науковців, але походження самої назви потребує дослідження.
       В. Філін заперечував слов’янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов’янами як самоназви. На його думку слово анти — тюркського походження (аварського) і означає “клятва”, або з монгольського anda, and — “побратим”. Це можна пояснити тим, що у певний період слов’янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назва анти дана слов’янам іззовні. Він пов’язує давньоіндійське anta зі значенням “кінець”, “край”, бо анти займали крайню землю слов’янства, відому пізніше під назвою Україна: “Назвать восточных славян термином anta видимо могло, в силу изложенного, индо-арийское оселое земледельческое население юга Украины — возможно скифы-земледельцы Геродота”.1
       1Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства // Вопросы языкознания.— 1977.— № 6.— С. 25.
       Макс Фасмер пояснює ім’я антів як “порубіжні жителі/. (пор. літописні оукраинАнъ, а також давньо-індійське antas — “кінець”, antyas — “кінцевий”).        

РУСЬ
       У ІІІ ст. н.е. разом з русами проти флоту данів виступали кгуни (гуни). Зазнавши поразки в морському бою, флот русів під керівництвом ватажка Олімара вирушив до Швеції, де завоював кілька островів, а звідти нападав на Фінляндію. Цим на думку деяких вчених можна пояснити назву Швеції “Руотсі”. Саме ці руси, які в ІХ ст. були вже поскандинавлені, повернулися до своєї прабатьківщини на запрошення новгородців’. Використавши літописну розповідь про варязьких князів, історики великодержавної школи (С. Соловйов,