Найдревніший період в історії Яготинського краю сягає в далеке минуле. Це кам’яний вік – памаліт. Кінцева межа памаліту – 10 тис. років до н.е. Саме до неї відноситься Добраничівська стоянка, яка датується близько 35-10 тис. років тому.
Є також відомості про перебування людини на Яготинщині в епоху міді-бронзи, зокрема про це свідчать знахідки періоду ІІІ – ІІ ст. до н.е. Найдавнішою згадкою, скажімо, р. Супій є “Повчання Володимира Мономаха синам своїм”, котре входить у “Повесть временных лет” і датується 1085 роком. За Супоєм Мономах розробив загін половців. Друга історична згадка Супою відноситься до 1136 року. А про те, що річка служила своєрідним кордоном, біля якого крутилися войовничі племена половців. Хазяйнували тут з першої половини Х ст. печеніги, а потом , до нашестя монголо-татар, половці. Крім того, Падалка в тій же праці писав: “По Супою існують невеликі укріпи – городища, названі місцевим населенням. Поблизу села Панфили є вкрай заплутана земляна споруда. Подібні насипні городища, оточені невисокими валами і розташовані неподалік від Супою. Згадується земляний вал, оточений великою кількістю могил, що знаходились північніше с Лемешівка. А на схід від Лемешівки – могила, яка називається “Светогор”. Ліворуч від р. Стара Оржиця – дві могили “Телепень”. Всього, за Падплкою, вздовж Супою налічувалося 224 могили.Загадку походження назви міста розгадували довго, і, врешті-решт, вирішили, що вона походить від першого поселення. Легенда розповідає, ніби-то якийсь Яго, оселившись над Супоєм, обніс свою садибу тином. Варіант: наступні поселенці посадили його на власний тин. Ім’я Яго зустрічається навіть у Скандинавських народів. Якщо заглянути далі, в часи, коли древньоіндійські племена проникали на територію теперішньої України, то знайдемо цю ж назву тільки в понятті місця для приношення жертв. Слов’яни могли перейняти це слово і використовувати його при обрядах. Слово “яга” зустрічається і в слов’янських казках. Друга складова частина назви міста – “ти” – у древньоруській мові означало загорожу, паркан, стіну й осадне укріплення. майже в усіх слов’янських і англосаксонських мовних діалектах воно трактується так само. А з’явилося слово “тин” на території сучасної Європи у ІІ ст. н.е. Тобто, воно не меш древнє ніж слово “яго”.
Існувало ще одне древньоруське слово “тлун”, яке, на перший погляд, не має відношення до назви міста У ХІІІ ст. воно трактувалося, як “управляючий, суддя, скарбник князя”. Коли ми пригадуємо, то шліх, який пролягав через Підварки на Київ, мав перепону у вигляді саме такого “волока” і те, що пізніше саме там виникло поселення, то можливим буде припущення першої назви Яготина – Єготіун, яка згодом набула нинішнього звучання і правопису.
“Волок” – заболочена частина шляху між двома річками через яку треба перетягувати човен. У древньоруській мові слово “яго” не зустрічається, а це схиляє до думки, що назва міста все ж виникла внаслідок перефразування з “Єготиун” чи “Єготин”. Адже не витримує ніякої більш-менш серйозної критики теорія, що майже аналогічні назви міст Пирятин, Козятин виникли внаслідок того, що якийсь “Киря” чи “Козя” обнесли свої садиби тином. Суть назви далеко глибша і, можливо, її корені сягають ще Київської Русі. Найвірогідніше зробити припущення, що першоназва Яготина все ж була “Єготин” або “Єготиун”.
На сьогодні точної дати заснування міста ми не маємо. Орієнтуючись першою згадкою місцевості 1552 р., будемо саме її вважати часом заснування Яготина. У травні 1596 року через Яготин на Лубни відступало селянсько-козацьке військо Северина Наливайка.
Другу половину XVIII ст. в історії Яготина, що 1751 р. в містечко завітав український мислитель і письменник Г.С.Сковорода. Яготин за природними умовами був пре-красним місцем для графських маєтностей. "Прекрасноє местоположение Яготина, — писав російський мандрівник Глаголєв, — открывается с полтавской стороны уже по прибитий в самую слободу и производит такое же действие на проезжающего, как и великолепная декорация в театре при открьітии занавеса" .
Слід сказати, що куплена Розумовським садиба мала лише невеликий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та землі, про що залишилися перекази та записи, збереглися навіть прізвища колишніх влас-ників, ціни. Так, частину маєтку слободи Лизогубовки К.Розумовський виміняв у полковника Лизогуба "за англійського кровного жеребця". А село Кулябівку його дружина (уроджена Норишкіна) "витанцю-вала" у полковника Куляби. Звичайно, не просто витанцювала, а своїм чудовим хис-том до танців змусила "Кулябку" (який мав до графині неабиякі симпатії) продати село.
В 1757 р. як згадувалося вище, Яготин став власністю К.Г. Розумовського – останнього гетьмана України. З допомогою свого брата Кирило Розумовський в 1750 р. став гетьманом. Це була високоосвічена людина.
Він проводив політику того, що зміцнення політичних привілеїв козацької старшини – це суперечило політиці самодержавства. Намагався зробити гетьманську владу спадковою, за що фактично був позбавлений гетьманства, але обдарований пенсією в 60 тис. крб. в 1762-1764 р.р. К.Г. Розумовський завів у Яготині шовківництво.
Графа Розумовського в 1800 р. на центральній тоді площі Яготина була збудована кам’яна Троїцька церква ( зруйнована в 1936 році.). При ній існувала церковна бібліотека, дві церковно-приходські школи. Яготин за природними умовами був прекрасним місцем для графських маєтностей. Куплена Розумовським садиба мала лише невеличкий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та записи, збереглися навіть прізвища колишніх власників, ціни.
Розширивши земельні володіння, Розумовський почав розбудовувати маєток. В Яготині з
