в серці те, що не вми-рає, велику любов до рідної землі. І попри всі складні перипетії життя була щасливою, бо не знала в житті щастя більшого, як щастя творчості. За можливість споглядати красу рідного краю, бачити її так, як бачила Катерина Василівна Білокур, вдячні мешканці Яготинщини, глибоко шану-вали і шанують свою знамениту зем-лячку. У селі, де вона народилася, ство-рено Меморіальний музей-садибу, в райцентрі, в Державному історичному музеї відкрито відділ, присвячений життю і творчій діяльності художниці. І найголовніша гордість – Картинна гале-рея, де зберігаються безсмертні тво-ри богданівської чарівниці. У кожній школі Яготинського району і міста, ба, навіть Київщини, на уроках Українознавства, Київщинознавства вивчаєть-ся творчість Катерини Білокур.
І надалі бу-дуть проводитись роботи по реставра-ції пам'яток історії та культури. Перед-бачається підтримка музеїв, кінотеат-ру, бібліотек, інших закладів культури та освіти. Значна увага приділятиме-ться виданню в Яготині творів наших місцевих митців. Від батьківського порогу ми йдемо у широкий світ. І час-то, не маючи змоги навідатися до рідної оселі, все ж подумки не раз і не два повертаємося туди, де народилися і зіп'ялися на ноги
Катерина Білокур не покидала бать-ківського гнізда, і бідонька хатина, що в Богданівні на Загреблі, понад п'ят-десят років служила їй рідною домів-кою. Народилася Катерина Василівна в хаті діда Йосипа, який поділив зем-лю між двома синами: Василем та Омельком. Коли 1909 року її батько побудував нову простору хату під бляхою, сім'я з двома дітками - Кате-риною та Грицьком - перебралася жи-ти туди.
Кожен в селі покаже вам цю хатину. Звідусіль приїздять в Богданівну гості, щоб поклонитися тій, яка прославила свою землю на весь світ. Стараннями багаторічного директора Яготинського державного історичного музею Олек-сандра Степановича Непорожнього занехаяну квартирантами після смер-ті художницьку хату було врятовано і відкрито Меморіальний музей-садибу. Точно від-творити обстановку, яка була за життя.
К. Білокур допомогли богданівці - передава-ли до музею подаро-вані їм колись картини, малюнки (правда, з умовою, що все буде експонуватися в Богданівському музеї), Її особисті речі інтер-єри хати вивчалися за малюнками Катерини Василівни, що зберег-лися.
Скільки трагедій, розпачу, а разом з тим і щасливих хвилин творчого піднесення запам'ятала ця хатина, яка мале-нькими віконцями печально дивиться навкруг. Стоїть вона одиноко в дворі, бо немає поруч ні сарайчика, ні клуні - та-кої великої колись, що гарба в'їжджала в двері. Як згадує сусідка Г. Тонконіг (Верещинська), в роки колективізації худобу - корову і коня у Білокурів за-брали до колгоспу, тому клуня стала не-потрібною і її розібрали в голодовку на дрова. Саме в цій клуні майбутня ху-дожниця розмальовувала стіни і двері.
Охороняє вхід в садибу велетен-ський столітній в'яз, заступивши за стовбур якого Катерина Василівна лю-била слухати спів дівчат на кутку.
Галя Копова пригадує, що біля сараю при дорозі ріс Ще один велет-дуб, мо-гутнішого від нього в Богданівці не бу-ло, а під вікнами майстерні – каштан.
А ще згадують односель-ці подвір'я, поросле спори-шем, і чудові квітники. Ви-сокі рожі діставали аж до даху, кручені паничі твори-ли вінок навколо стін, рос-ла і левина паща - квіти, яких не було ні в кого в Богданівці. Красувалися і на-гідки, і півники, і півонії, і жоржини, і айстри. Квіти во-на сама любовно саджа-ла, і полола, і поливала, і на полотні в фарбах вили-вала.
Білокури мали і розкіш-ний сад з яблуками, виш-нями, сливами, абрикоса-ми, горіхами, з кущами по-річок. агрусу, малини. Зга-дує Катя Латай і пеньочки-близнюки, на яких вони з учителькою любили сидіти
в саду. Шкода, що гине старий сад, бо дерева такі ж смертні, як і люди.
Улюбленою стежкою через сад і го-род ходила вона в "прачку", себто в берег, до розкішних верб і розлогого куща калини. Тут на болоті цвіли різні квіти, якими художниця не могла на-милуватися Тут любила слухати соловейка.
Це був її рай, її Богданівка. яку лю-била і проклинала, з якої рвалася в столицю, поближче до картин і худож-ників, але покинути не могла.
Вона ніби жива, притихла, замріяна. Здається, зараз вона підведеться, пі-дійде до тинка і, ґречно поклонившись, вітаючись з гостем, запросить до господи.
Хату було вирішено оздобити петриківськими розписами Уче-ниця Білокур - Ганна Самарська з любов'ю розписала піч і сіни Навіть якщо надворі квіти не цвітуть, хата художниці зустрічає нас нев'янучими квітами петриківської майстрині.
У великій кімнаті з піччю, де жила родина брата, - лави попід стіною та обідній стіл. Як розповідають учні Оль-га Бунчук, Ганна Самарська, Тамара Ганжа, в цій кімнаті Катерина Василівна вчила їх малювати Збиралися діти по двоє, по троє, як правило, в неділю, рід-ше в суботу, бо в ці дні Катерина Біло-кур ніякого діла не робила Вона була віруючою людиною, молилася, дотри-мувалася постів, шанувала Бога і вчила цьому своїх учнів.
Давала учням завдання, а сама від-лучалася в майстерню малювати. Як розповіла мені Ольга Бунчук (Косницька), Катерина Василівна часто змішу-вала фарби на рукаві куфайки Вийде з майстерні - а на рукаві свіжа фарба У цій же кімнаті, прикрашеній рушни-ками, приймала сусідів, які прийшли погомоніти.