з неї можна було добувати необхідну кількість цього металу. Мишинські металурги використовували привізну болотну руду з Підгайчиків, Турки, а також привозили злитки заліза з Балкан, з яких і виготовляли необхідні речі. Тому не дивно, що старожили села разом з кам'яними сокирами, їхніми уламками знаходили й уламки якихось речей, виготовлених із бронзи й заліза. Напевно, і тепер десь глибоко в землі на Підлипках зберігається чимало речей, якими користувалися наші предки.
Територія Мишина багата й на корисні копалини, ут є великі запаси кам'яного (бурого) вугілля, газу, озокериту (земляного воску), кам'яної солі. За давніх часів кам'яне вугілля в багатьох місцях села виходило на поверхню землі. Саме це та великі запаси деревини зумовило будівництво залізних гут на території села для виплавки бронзи і заліза.
Як свідчать письмові джерела, з V тисячоліття до н.е. і до VIII ст. нашої ери на Буковині, північному підгір'ї Карпат і на Закарпатті широкого поширення набули вироби з бронзи і заліза, виплавку яких робили за допомогою залізних гут, виготовлених з великого каменя. Такі залізні гути виявлені в Печеніжині, Мишині, Слободі Рунгурській та в інших місцях.
Про існування залізної гути свідчить той факт, що на час закладання фундаменту для будівництва Народного дому в Коломиї житель Мишина Федір Гуцуляк розібрав великий камінь із фундаменту залізної гути, що була на Долішньому куті, й привіз його на будівництво. Серед перших, хто привіз камінь на будівництво Народного дому в Коломиї, були жителі Мишина, Іспаса (тепер Спас), Ковалівки, Лючі... Це зафіксовано в документах. Є й фотографія цих людей, яка зберігається в архівах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.
Добування кам'яного вугілля на терені Мишина започатковано 1802 року. Видобували його для місцевих потреб. Вивчались і запаси кам'яного вугілля на території села. Однак промислове добування кам'яного вугілля в Мишині й у Джурові розпочалося лише в 1861 p., воно посилилося після пуску Львівсько-Чернівецької залізниці в 1866р. та пізніше добудованих залізничних віток Коломия-Слобода Рунгурська і Сопів-Мишин. Від бринцберга — спеціальної будови для підняття й опускання вагонеток з вугіллям, вагонетки з вугіллям кіньми везли до Сопова. Неподалік бринцберга, поблизу Миколи Дутчака, був дерев'яний міст через Лючку. Шахта, що мала назву «Барбара» (очевидно, комусь присвячена), належала промисловцеві Шипановському. Біля шахти за багато років було насипано великий терикон породи, що складався в основному з білого піску, який проіснував до початку 1950 р. і використовувався людьми як будівельний матеріал.
Для добування вугілля в Мишин! австрійський уряд залучав шахтарів з різних країн Європи. Тут працювали фахівці шахтного добування вугілля з Німеччини, Чехії, Польщі... Це такі шахтарі, як Адольф Сідлецький, Людвіг Герлічка, Гринь Літинський, Михайло Герлічка та ін., які після закриття шахти залишилися постійно жити в Мишині, одружившись з мишинськими дівчатами.
Для шахтарів, або гірників, як їх називали в Мишині, були побудовані будиночки на «Варшаві» (Циганський кут). Тут були крамниці, постерунок і навіть базар, на який з'їжджалися люди з навколишніх сіл, а також корчма, був тротуар.
Після закриття шахти все це було розібрано, а її власник, згідно з переказами, стратився.
Трохи пізніше кількома шахтами в Мишині володіла комерсантка зі Львова Генріка Гекер, яка мала на території Мишина й ЗО моргів землі. Мала шахту на березі та дві шахти під берегом, одна з них біля теперішньої спілки селян, а друга — горизонтальна — в Скалі. Прибула до Мишина з позашлюбним сином Адасем. Швидко закохалася в одного з найвродливіших мишинських парубків, Івана Ферчука, і вийшла за нього заміж. Мала від нього кількох синів.
Щоб похвалитися перед своєю родиною і знайомими комерсантами, який у неї гарний чоловік, комерсантка чимдуж поїхала до Львова й просила Івана Ферчука, щоб він теж приїхав до Львова, в новому костюмі. Але Іван, не послухавши жінки, приїхав до Львова не паном, а опришком, одягнувшись у гуцульський одяг. Це призвело до сімейної трагедії. Поміщиця, повернувшись зі Львова до Мишина, через образу гонору, а також через те, що під час великої повені 1891 року, яка була в Мишині, коли вода доходила до берегів теперішнього цвинтаря, знесла будівлі й затопила шахти під берегом, в результаті чого поміщиця стала банкрутом, обіллявшись бензином, спалила себе. Під час тієї повені, яка наробила багато шкоди людям, був забраний млин під берегом, неподалік спілки селян, та дерев'яний міст поблизу М. Дутчака.
Як уже зазначалось, на території Мишина постійно проживали люди, починаючи з кам'яного віку (палеоліту). Про це свідчать кам'яні знаряддя праці, рештки посуду часів Трипільської культури, урни з прахом спалених на території села людей, речі часів бронзи і заліза, римські монети 1-111 ст.н.е., знайдені на території села.
З давніх-давен побутує в Мишині легенда, що біля Нижнього Вербіжа колись було місто Підлипки. Територія Підлипок, з якої добре видно не лише навколишні села, але й Коломию, — це типова тери-торія, яку заселяли слов'янські племена, що займалися хліборобством і скотарством з часів Трипільської культури. Ці жителі, переходячи через річку, поступово освоювали й лівий берег — родючі зарінки. Спочатку засівали сільськогосподарські культури в найбільш намулистих місцях, які давали високі врожаї посіяних культур, хоч великої шкоди їм завдавали польові миші. Пізніше на зарінках стали будувати будівлі й переходили жити там, де миші, в «Мишин». Це одна із легенд про походження назви села.
В іншій легенді сказано про