Курс на індустріалізацію

XIV з’їзд партії затвердив програму індустріалізації, як основу для реконструкції всього народного господарства. Найголовніша роль була надана металургічній промисловості.

Після смерті В.І. Леніна 24 січня 1924 року шляхом голосування робочих заводів “А” (колишній “Нікополь”) і “Б” (колишній “Провіданс”) ці заводи перейменували на честь Ілліча.

17 червня 1929 року правління "Югосталь" запропонувало іллічівцям почати розробку плану будівництва нового заводу "Азовсталь". Вартість будівництва орієнтовно встановлювалася сумою у 755 мільйонів рублів.

2 лютого 1930 року Президіум ВСНГ у своєму рішенні записав: "Визнати необхідним будівництво нового металургійного заводу на річці Кальміус біля м. Маріуполя" І вже в лютому почалося будівництво залізничного мосту і під'їзних шляхів.

На початку березня питання о будівництві "Азовсталю" обговорювалося Центральним Комітетом Компартії України. ЦК КП (б) У поставило конкретні задачі перед парторганізацією міста і закликав всі парторганізації республіки надавати максимальну допомогу новобудівництву, дати "зелену вулицю" її замовленням. Виконуючи це рішення, Маріупольський окружком партії запровадив мобілізацію комуністів на будівництво.

У роки першої п’ятирічки зростали не тільки підприємства міста, ріс він і сам, розширювалося його господарство. До кінця 1933 року житлова площа в порівнянні з кінцем 1927 року зросла з 391,2 тисячі до 615,8 тисячі квадратних метрів. Нові будинки і цілі квартали виросли як на правому, так і на лівому берегах Кальміусу.

В 1932 році було розпочато спорудження трамвайної лінії: місто - завод імені Ілліча. На його будівництві маріупольці не раз проводили "суботнікі" і "недільники". Завдяки цьому за рік з невеликим було викладено 9 кілометрів подвійного шляху, побудовано тягову підстанцію, міст через Кальчик. В тому ж 1933 році розпочато викладку ліній: місто - селище "Азовсталі" і місто - гавань Шмідта - залізничний вокзал.

Гострою проблемою, яку викликав ріст міста, стало забезпечення місцевого населення питною водою. Джерела, які існували тоді, не могли задовольнити навіть мінімальних потреб. В 1933 році на річці Кальміус побудовано водосховище, яке забезпечувало промислові підприємства, а на 1934 р. було заплановано спорудження Кльчикського водосховища та водопроводу від нього до міста. Почалося спорудження міської мережі каналізації, баннопрачечного комбінату. Почала працювати міська телефонна станція.

В роки першої п’ятирічки в Маріуполі завершилася ліквідація недолугості. Виконуючи постанову ЦК ВКП (б) від 25 червня 1930 року “О всеобщем обязательном обучении”, партійні і радянські органи міста досягли того, що в 1930-31 навчальному році всі діти шкільного віку навчалися. Школи фабрично-заводського учнівства, індустріальний, металургійний, педагогічний, зоотехнічний, кооперативний технікуми, музикальне училище, фельдшерсько-акушерська школа готували спеціалістів середнього класу.

Культурний осередок

Симптоматичним є те, що в Маріуполі напрочуд розвинений і активний культурний осередок. Бо ж, по-перше, до нашого міста були прикуті взори всього СРСР, і лишати Маріуполь захаращеним і недолугим містом з боку керівництва було б зовсім неконструктивним кроком. А по-друге, коли за містом закріпляється назва “місто металургів”, місцеві жителі починають прагнути чогось духовного і більш високого. У цьому розділі я б хотіла сконцентрувати увагу на найцікавіших закладах Маріуполя.

Театр

Саме в Маріуполі, а не в Києві, не у Львові, який хизується своїми культурними традиціями, і навіть не в красуні Одесі перебуває найстаріший на Україні драматичний театр. За віком він буквально кілька років молодшою першого публічного театру Російської імперії. Трупа завжди грала і продовжує грати російською. Місто надзвичайно театральне, тут чекають і дуже тепло приймають столичних (практично кожні два тижні афіші повідомляють про приїзд черговий московської «зірки») і не столичних гастролерів. До речі, мало кому це відомо, але саме в Маріуполі скінчив свій земний шлях великий дресирувальник Дуров. Але свій театр — це особлива стаття. (1)

Якщо звернутися до історичної довідки про театральну історію Маріуполя, то легко встановити рік народження театру - 1847 рік, - як правило, в багатьох містах світу театральне літочислення починається від першого уявлення заїжджої трупи. Але в 1878 року жителем Маріуполя Василем Леонтьевичем Шаповаловим було побудовано театральне будинок, зібрано власна трупа. На сцені так званого Концертного залу грали свої спектаклі гастролери на чолі з видатними діячами мистецтва України - М.Л. Кропивницьким, І.К. Карпенко-Карим, П.К. Саксаганським, М.П. Старицьким. У Маріупольському театрі починала свою діяльність М.П. Линицкая, одна з перших в країні удостоенная звання народної артистки СССР.В передреволюційні роки маріупольці дивилися своєму театрі спектаклі участю знаменитих Н.І. Собольщикова-Самарина, Г.К. Федотова, В.Э. Мейерхольда.В радянські часи помітного світанку маріупольський театр досяг у передвоєнні роки під керівництвом заслуженого артиста РРФСР А.С. Ходырева. Війна перервала творчу життя театру. Але відразу ж після вигнання фашистів з міста він відновив свою діяльність - на чолі його знову був А. Ходирев. Під час окупації фашисти зруйнували будинок театру. І воно було знову відбудовано у самому центрі міста прекрасна, сучасна споруда. Тут в 1959 року почав працювати театр, отримавши назву Донецького державного. Чому ж Маріупольський театр носить таке довге назву: Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь), із чим це пов'язано. Виявляється, із чинним на в період 1950-60 р.р. правилами, новий театр міг бути побудовано лише обласному центрі, не нижче. Виходячи з цього положення, перспектив в набуття власного професіональної театральної колективу у Маріуполя не було. Велика заслуга в тому, що вдалося обійти цю директиву, належить Костянтину Олейниченко, який очолював той час міську партійну організацію. А також підтримка керівництва Донецька. В