Поступове збідніння було викликане ростом населення і підвищенням податків. Якщо в 1886 році сума податків Микуличина з Тата ровом і Ворохтою складала 5206 золотих, то через 10 років ця цифра збільшилась до 8737 злотих, тобто в 1,7 рази. Життя населення у гірських селах було важким.

Початки будівництва шосейної дороги через Микуличин сягають 1825 роки. В ХІХ ст. у Микуличині діяла скляна гута, на якій працювали по 160 днів на рік 22 мужчини, 4 жінки та 6 підлітків і випускали листове скло. В кінці століття припинила свою діяльність.

За даними 1877 роки у Микуличині діяв 1 тартак, де працювали 2 пилорами, 2 річні пили та циркулярка. Щорічно тут перепилювалось 2820 м2 деревини та отримувалось 1700 м3 пиломатеріалів.

В 1848 році селяни отримали довгождане звільнення від панщини і юридично стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. Це викликало в селян велику радість, вони на пам’ять про знесення панщини встановлювали спеціальні пам’ятники, а коли проти цісарської влади виступили мадяри на чолі з Кошутом. Звільнення селян фактично не давало їм свободи і рівноправства, - цьому перешкоджає убогість та неграмотність. В 1880 р. читати і писати вміло лише 3,2% населення.

Населення другої половини ХІХ ст. сильно розпиячилось, тратило свій маєток, не дбало про навчання своїх дітей. По селах діяли малоефективні школи. До 1912 року у краї було 16 читалень з 700 членів, в тому числі і у Микуличині.

Міжвоєнні роки (191901939)

24 травня 1919 року загони польської армії генерала Галлера окупували західне Прикарпаття до верхньої половини Лоєви. Румунські війська погано забезпечувались харчуванням, солдати були вкрай нужденно одітими, тому часто приводили себе в належний вигляд за рахунок місцевого населення.

Важким було життя населення краю в перші післявоєнні роки. Під час війни було знищено багато житлових та господарських споруд. За офіційними матеріалами у Микулиині з присілками в 1921 році проживало 5130 чоловік.

В 1919-1939 роках у Микуличині було одне лісництво. Незайвим буде згадати, що у 1941-1942 роках Микуличинським над лісничим був чоловік відомої української письменниці Ірини Вільде Е.Полотнюк, що був розстріляний німцями.

У 1928 році від Микуличина від’єднали Ворохту і Татарів, а Яремче і Ворохта одержали статус курортів.

Як згадує Шимко-Грецанюк Анна в 30-х роках в Микуличині були лише 3 пияки, які пропили свої “гранта”. Тоді “совєти” нвчили гнати самогонку з ріпи. Коли першим в селі став гнати самогонку М.Сорохманюк з Лоза, то повно людей збіглося подивитись на то “щастя” зі сходу.

Організація державної влади

Це одне з найбільших за територією сіл на Україні. Територія велика, населення 4950 чол., 2115 хат. Сільську раду очолює Яремчук Іван. Нелегко керувати таким великим й оригінальним селом, тому кожному, хто береться за таку клопітку справу, хотілось би побажати успіху.

Депутати сільської ради наділені правом представляти інтереси територіальної громади і примати від її імені рішення.

Микуличинська сільська рада має виконавчий орган.

Виконавчий орган очолює сільський голова.

Суб’єктом місцевого самоврядування є Микуличинська територіальна громада. У законі України “Про місцеве самоврядування і Україні” від 21 травня 1997 р. сказано, що територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансового підтримує місцева самоврядування.

Микуличинське нафтогазове родовище є одним з останніх розвіданих родовищ регіону. У 2001 році одержано зі свердловини Микуличин-22 у передгір’ях Карпат з глибини 2288 м промисловий приплив нафти обсягом більше 20 т за добу. Запаси оцінюють в 29 млн. т нафти.

За віру батьків

Микуличин – конфесійно безконфліктне село. Церковну громаду здавен єднає тут греко-католицьке віровизнання. Але його спіткало важке випробування заборон. Чекісти поінформували Сталіна, що підкорити волелюбну Галичину можна лише, ліквідувавши її церкву.

До віри батьків також повернулась в грудні 1987 року микуличинська громада Ініціатором цього виступив парох села – о.Григорій Чиборак. Він заявив у церкві мирянам, що вони мають право вирішити чи залишатись в підпорядкування Московського патріархату, чи повернутись до віри батьків – УГКЦ. Для цього кожному з них треба було зробити підпис в одному із трьох списків цих конфесій. Більше тисячі підписів було у списку УГКЦ і ні одного за інші конфесії. Так закінчився період атеїстичного гноблення громад нашої Церкви.

З 1927 року, коли з ініціативи митрополита Андрея Шептицького був побудований Станіславською єпархією в Микуличині основний будинок монастиря Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, монахині здійснювали в селі християнську опаку. Вони безкоштовно вели релігійне дошкільне виховання дітей до 8 років.

Діти, які одержали релігійне виховання, ставши дорослими, створили зразкові інтелігентні сім’ї.

Моє село

Микуличин – це своєрідне гуцульське село на Надвірнянщині, яке, крім чарівної карпатської природи славилося здавна гостинність місцевих жителів, безліччю добротних пансіонатів, наявністю телефонного зв’язку зі світом.

Окрасою Микуличина є пам’ятка архітектури – церква Святої Трійці (21868 р.) і дзвіниця, яка побудована значно раніше. Розпис іконостасу виконав видатний український художник, поет і драматург Корнило Устинович (1839-1903). До речі, одного з анатолів автор зобразив у своїй подобі, як пам’ять про себе, що веселило гуцулів.

В 1901 році в Микуличині було відкрито перший український готель. Львівське товариство орендувало в пароха о. Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу. Вілла мала два поверхи, великий зал - гостинницю і вісім кімнат.

В Микуличині побувало багато видатних особистостей, зокрема український письменник Василь Стефаник, Богдан Лепкий, Іван Франко, викладач Львівської