своєрідності буковинського фольклору.

Промисловість

У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають

харчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика,

деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100%

загальноукраїнського виробництва нафтоапаратури. У структурі виробництва

товарів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%.

Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промислових

підприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.

Сільське господарство

У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис. т,

цукрових буряків - 303,1 тис. т, насіння соняшника - 3,2 тис. т, картоплі -

346,3 тис. т. Було також вироблено 56,1 тис. т м'яса, 329,2 тис. т молока і

172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584

фермерських господарства.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної

спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім

оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення

держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне

складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні

вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського

населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й

територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-

України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони

та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних

утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII

ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи,

відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя,

Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся,

Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII

ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення:

Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші

часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я,

Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину,

Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних

етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями,

що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення

людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або

субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення

ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами,

сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими

хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає

етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на

окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля.

Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі

залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття

«княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності.

Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на

етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина,

частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина,

Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі

фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну

самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних

особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації

землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про

етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст.

Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою

нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити,

національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі

титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них

політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо

економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а

виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.

Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті

археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських

земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на

формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на

досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності.

Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного

етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура

етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й

багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко

окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її

окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством

Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією,

Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією

українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами

територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її

етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури.

Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася

своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і

національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації

етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких

урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-

колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-

етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими

виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим

розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою

виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою

ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності.

Етнічність