всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної

самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних

діалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів

колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча

поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони

Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у

різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не

відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший

образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого

давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх

земель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася

складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних

регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних

східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті —

кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних

українським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна

своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська,

поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало

проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних

рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна

трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що

залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних

спілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку,

зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність,

заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної

локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи

тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними

умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за

історично-культурними ознаками.

Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що

формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у

вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:

1. Природно-історичні області;

2. Історично-етнографічні регіони;

3. Історичні зони;

4. Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки

визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на

формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох

етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні

природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ.

Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся —

на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське);

Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були

розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і

Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на

Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в

рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення

є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій

символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі

районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись,

як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні

особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних

регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина,

Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна

Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і

Сіверщина.

На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних

груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно

різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася

строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні

нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.

Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України

стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного

типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з

включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до

великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання

утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної

культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців—

індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців;

мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-

комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли

лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча),

належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян —

протоукраїнців.

На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність,

але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення

центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля,

Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-

аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та

Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької).

Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так

би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови,

близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи

та Балкан.

У формуванні українського населення відчувається помітний вплив

фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської

області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди

й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні

райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси

морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до

речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному

Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути

ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і

на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України

становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних

типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський,

або валдайський, та волинський.

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на

стику різних