українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу

Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена

Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше —

Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою

автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава

1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» —

«межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV

ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати

(волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою

«Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах

молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю —

буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській

основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території

з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі

концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з

прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили

в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від

репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину

переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали

поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні

переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із

внутрішніх губерній Росії.

Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка,

нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вони

посилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, який

буцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав її

незаселеною, вкритою дрімучими лісами, де панували лише звірі та птахи. З

того часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.

Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела про

стародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно-

націоналістичні історики висунули антинаукову тезу про те, що до приходу на

цю територію волохів – предків молдаван і румунів – вона пустувала і почала

інтенсивно заселятися та процвітати тільки в складі Молдавського

князівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася в

період королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, а

то й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальному

історичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.

Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивний

процес створення джерелознавчої бази для написання справжньої наукової

історії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічних

експедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії,

лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та інші

письмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджують

пам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення

Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідження

археологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львова

і Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат

Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, доктори

історичних наук П. Й. Борисковський і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН

УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М.

Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різних

наукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма»,

якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, була

ліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котрі

переконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу люди

з'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселень

на території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових наукових

даних теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявилась

бездоказовою, антинауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.

Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давніми

жителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни.

Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янські

поселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок про

слов'ян під їхнім власним іменем «склавіни» (VI ст.) і до XIV ст. включно

(до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).

Залишки стародавніх слов'янських укріплень-городищ завжди викликали

інтерес у населення. Про укріплення складено багато легенд і народних

переказів, пам'ять про них населення зберігає до цього часу в топонімічних

назвах «городище», «замчище», «таборище», «окопи», «шанці» та ін.

Слов'янські укріплення на сторінках давньоруських літописів названі

градами. Так наші предки називали укріплення, незалежно від того, яку роль

в житті населення вони відігравали. Гради східних слов'ян до IX ст. ще не

були містами, тобто центрами ремесла і торгівлі. Мешканці укріплень-градів

займалися в основному сільським господарством. «Все грады... делают нивы

свои и земли свои...» – засвідчує літопис життя слов'ян середини Х ст.

На території Чернівецької області також виявлені типові слов'янські

гради. В процесі археологічного вивчення виявилось, що кожне городище має

свою власну будівельну біографію, свою історію. Розкопки буковинських

градів дали можливість дослідити різнотипні конструкції дерев'яних

укріплень, вивчити систему їх оборони, характер забудови, зібрати матеріали

про заняття і суспільні відносини населення.

З результатами вивчення слов'янських археологічних пам'яток Північної

Буковини знайомлять науково-популярні книги видавництва «Карпати»—«Дорогами

предків» (1968 р.), «Північна Буковина – земля слов'янська» (1969 р.) та

«Зустріч з легендою» (1974 р.). Тепер автор пропонує читачам нову книжку, в

якій розповідається про найновіші відкриття, про дослідження слов'янських

укріплень, котрі функціонували в теперішніх Грозинцях Хотинського,

Ломачинцях