Для угруповань фінансового капіталу характерно взаємне володіння акціями компаній-учасниць, але кожна з них володіє відносно невеликим пакетом акцій інших компаній. Наприклад, фінансові установи можуть володіти нс більше 5%, а компанії по страхуванню життя - не більше 10% акцій фірм. Компанії не можуть володіти власними акціями. У результаті відбувається ясно виражений перехід контролю над компаніями від фізичних осіб до юридичного (1960р. - 70%, 1986р. - 76,1% акцій). Роль індивідуального капіталу в соціальній структурі промисловості й кредитної сфери знизилася. На індивідуальну власність у формі акції преводиться лише 1% функціонуючого капіталу. Стосовно суми чистого прибутку корпорацій частка дивідендів скоротилася з 60% в 1936р. до 10,5% в 1990р. По суті справи в Японії виявилася чітка тенденція формування моделі економічного самоврядування без з'єднання її з акціонерною власністю.

Юридичні особи придбають акції для забезпечення стабільності зв'язків з тими або іншими фірмами. Установлення довгострокових зв'язків між банками й компаніями забезпечується не тільки через взаємне володіння акціями, але й через кредитування. Велика заборгованість банкам була характерною рисою функціонування японських корпорацій.

Відносини в угрупованнях фінансового капіталу будуються на принципах ієрархічності. Переплетення інтересів, ієрархічних відносин між приватниками приводять до того, що на ринках угруповання виступає єдиним фронтом. Цьому сприяє специфічна система кредитування компаній, що була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку.

Дана система фінансування дозволила компаніям, зокрема великим експортним фірмам, одержати необхідні кошти по порівняно низької вартості, розширити масштаби й ефективність виробництва. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Система забезпечувала надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні. Система взаємного тримання акцій майже повністю виводить компанії з-під впливу коливань на фондовій біржі й зовнішній скупці акцій.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викиду своїх засобів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний ринок структура виробництва й керування повинна забезпечувати високий рівень прибутків, щоб залучати інвесторів. При непрямому фінансуванні банками важливі не високі прибутки, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, що припускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями припускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають змісту. В інтересах розвитку підприємства важливіше нарощувати внутрішні резерви й капіталовкладення, збільшувати доходи від росту вартості акцій.

У Японії акції, які тримають компанії як свої активи, реєструються по обліковій вартості, тому, якщо вартість акцій на ринку цінних паперів значно перевищує обліковий курс, це відповідно збільшує сховані активи фірм, дає їм можливість без оглядки на власників акцій і контрольні органи здійснювати капіталовкладення виходячи з довгострокових інтересів.

У результаті японські підприємці мають більшу волю, чим підприємці інших західних країн. У радах компаній тут мало представників зовнішнього миру, збори акціонерів носять формальний характер.

Японська система керування й кредитування й ситуація на кредитних ринках сприяли компаніям ефективно використати прибуток, знижувати дивіденди й у такий спосіб збільшувати свої внутрішні резерви. З іншого боку, це полегшувало вільне здійснення довгострокових капіталовкладень за рахунок одержання великих банківських позичок.

Трудові відносини. Однієї з характерних рис японської моделі економічного розвитку є використання національних традицій й особливостей робочої сили. У країні тривалий час пропагувався принцип довічного наймання. Великі компанії, які в стані побудувати кадрову піраміду й забезпечувати зайнятість, мають більші можливості для здійснення цього принципу на відміну від дрібних і середніх фірм. Зовсім очевидно, що ні в компаніях, ні в законодавстві немає чітких правил, що встановлюють гарантії наймання на все життя. Разом з тим як працівники, так й адміністрація негласно розглядають тривалу роботу як пункт колективного договору. Уряд, прагнучи підтримати зайнятість за допомогою системи субсидій, також має на увазі принцип безперервної багаторічної роботи на одному місці. Отже, на практиці суть проблеми в порівнянні з іншими країнами зводиться просто до більше тривалих строків наймання. В 1981р. частка робітників, що звільнилися, становила 16%. Це означало, що протягом трьох років з роботи звільняється половина працюючих. В основному це доводиться на молоді віки. Постійні робітники становлять 20-30% робочої сили.

Залежно від стажу роботи встановлювався рівень заробітної плати. Найбільше швидко вона росла в середньому віці. При цьому широко використалися різні доплати до базової ставки.

Трудові відносини будуються на філософії «фірма — наш загальний будинок». Використання робочої сили в основному базується на концепції. «людського потенціалу». Ще на рубежі 60-70-х років у ряді японських компаній прийшли до висновку, що службовець одержує найбільше задоволення в тому випадку, якщо його робота носить більше цілісний характер, відрізняється розмаїтістю. Тоді на складальних операціях стали відмовлятися від конвеєрних ліній і заміщати їхніми обертовими столами, за яких або цілий виріб, або його великий блок збирається одним робітником. Працівник при цьому визначає специфіку й графік роботи, елементи контролю якості, витрат, безпеки й т.п. У результаті зміцнення технологічних операцій шлюб понизився з б до 0,3%, продуктивність праці збільшилася на 20%, собівартість знизилася на 30%.

Основу організації керування при цьому підході склали малі самоврядні групи. Вони охоплюють все підприємство по вертикалі й горизонталі. Кожна група поставлена в такі умови, які стимулюють удосконалювання її діяльності, постійний пошук способів ощадливого використання встаткування. Група