приекваторіальних широтах — над ячейками максимального нагріву і зниженого тиску постійно формується маса теплого і дуже вологого повітря. В Південній півкулі центром високого тиску в субтропічних широтах є Південно-атлантичний максимум, в помірних і субтропічних широтах — зона зниженого тиску, а над Антарктидою область постійно високого тиску, багато в чому визначаюча погоду в прилеглих районах океану. Від субтропічних максимумів до екватора під кутом до екватора ддмуть пасати: північно-східного напряму в Північній півкулі і південно-східного — в Південному. Стійкість напряму цих вітрів до 80% в рік, сила вітрів більш мінлива і складає 1-7 балів. В помірних широтах обох півкуль панують вітри західних складових, із значними швидкостями, в Південній півкулі часто перехідні в шторм — сорокові", що "ревуть.
Розподіл атмосферного тиску і характер повітряних мас впливає на характер хмарності, режим і кількість атмосферних опадів. Хмарність над океаном має, як правило, зональну структуру: максимальна кількість у екватора з переважанням купчастих і купчасто-дощових форм. Тропічні і субтропічні широти мають якнайменшу хмарність. В помірних широтах кількість хмар знов зростає, і панують тут шаруваті і шарувато-дощові форми.
Дуже характерним явищем для помірних широт обох півкуль (особливо Північного) є густі тумани, що утворюються при зіткненні теплих повітряних мас і холодних вод океану, а також при зустрічі холодних і теплих вод біля острова Ньюфаундленд. Особливо густі літні тумани в цьому районі ускладнюють навігацію, нерідко там зустрічаються айсберги. В тропічних широтах тумани найбільш вірогідні біля островів Зеленого Мису, де пил, що виноситься з Сахари, служить ядрами конденсації для водяної пари атмосфери.
Дуже небезпечним явищем в тропічних широтах - океану бувають тропічні циклони, зухвалі ураганні вітри і сильні зливи. В останнє десятиріччя було знайдене, що тропічні циклони розвиваються між 6-20 градусами по обидві сторони від екватора. Вони мають чітко виражений річний хід, в середньому формується до 9 вихорів в рік.
Атлантичний океан через велику протяжність з півночі на південь, вузькості в районі екватора і зв'язку з Північним Льодовитим океаном, в цілому на поверхні холодніше за Тихий і Індійський океани. Середня температура води на поверхні +16,9°, тоді як в Тихому +19,1°, Індійському +17°. Відрізняється і середня температура товщі всієї водної маси Північної і Південної півкуль. Завдяки Гольфстріму середня температура води Північної Атлантики 11+6,3°, південної +5,6°. В цілому ж, як і в інших океанах, температура поверхневих вод знижується від екватора до полюсів, а також із заходу на схід. Наявність теплих течій підтримує температуру води на заході океану на 20° с.ш. 27°, тоді як на сході всього 19°. Добре простежуються і сезонні зміни температур. Найнижча температура реєструється в лютому на півночі і в серпні на півдні океану, а найвища — навпаки. Добові ж коливання температур поверхневого шару невеликі, в тропіках вони складають 0,4°, в більш високих широтах — 0,5° по Цельсію. Річна амплітуда температур у екватора не більш 3°, в субтропічних і помірних широтах 5-8°, в полярних 4° по Цельсію. Значний горизонтальний градієнт температур поверхневого шару в місцях зустрічі холодних і теплих течій. Наприклад, Східно-гренландського і Ірмінгера, де різниця температур в 7° в радіусі 20-30 км звичайне явище.
Річні коливання температур чітко простежуються в поверхневому шарі до 300-400 м. До глибини 1000 м дуже малі, а глибше 1000 м зовсім нікчемні.
В останнє десятиріччя в науці з'явився новий напрям: вивчення впливу аномалій температур океанічних вод на погоду Європи, зокрема. За пропозицією академіка Г.И. Марчука спостереження проводилися в невеликих регіонах. Там, де найбільш активно і інтенсивно відбувається теплообмін між океаном і атмосферою. Вони отримали назву ЕАЗов — енергетично активні зони. В Атлантиці виділено 4 типи зон: Норвезька, Ньюфаундленськая, зона Гольфстріму, Атлантична тропічна. 4 рази на рік проводяться спостереження на полігоні розміром 1500х2000 км. Програму виконують науково-дослідні судна експедиційного флоту нашої країни. За наслідками робіт встановлено, що найбільша взаємодія в системі океан—атмосфера відбувається в зимове півріччя. Всі параметри вимірів за допомогою зондів багаторазової і одноразової дії поступають на ЕОМ де, і вони обробляються.
Атлантичний океан найсолоніший зі всіх океанів. Вміст солей у водах Атлантики складає в середньому 35,4%, що більше, ніж солоність Тихого, Індійського і Північного Льодовитого океанів. Розподіл солоності не завжди є зональним, багато в чому вона залежить від ряду причин: кількості і режиму атмосферних опадів, випаровування, притоки вод з інших широт з течіями і кількості прісних вод, що доставляються річками. Найвища солоність спостерігається в тропічних широтах (по Гембелю) — 37,9%, в Північній Атлантиці між 20 і 30° с.ш., в Південній між 20 і 25° ю. ш. Тут панує пасатна циркуляція, мало опадів, випаровування ж складає шар в 3 м. Прісних вод майже не поступає. Дещо більше солоність і в помірних широтах Північної півкулі, куди спрямовуються води північно-атлантічеського течії. Солоність в приекваторіальних широтах 35%. Простежується зміна солоності з глибиною: на глибині 100-200 м вона складає 35%, що пов'язано з підповерхневим перебігом Ломоносова. Встановлено, що солоність поверхневого шару не співпадає у ряді випадків з солоністю на глибині.
Різко падає солоність і при зустрічі різних по температурі течій. Наприклад, на південь від острова Ньюфаундленд, при зустрічі Гольфстріму і Лабрадорської течії на незначній відстані солоність падає від 35% до 31-32%. Цікавою особливістю Атлантичного океану є існування в ньому прісних підземних вод — субмаринні джерела (по І.