Реферат на тему:

«Великі географічні відкриття епохи Відродження”

Період Відродження – період великих географічних відриттів.

Географічні відкриття, що заслуговують визначення "великі", відбувалися на нашій планеті в усі історичні епохи, зі стародавності і до XX в. Але епохою Великих географічних відкриттів прийнято називати строго визначений історичний період. Його хронологічні рамки вітчизняні історики і географи звичайно обмежують чи серединою кінцем XV - серединою XVII ст. Жодна інша епоха не була настільки насичена географічними відкриттями, ніколи вони не мали такого виняткового значення для доль Європи й усього світу. Зусиллями декількох поколінь мореплавців і землепроходців рубежі ойкумени були розсунуті; світ немов заблискав новими фарбами, став у всій своїй чудовій розмаїтості.

У рамках цієї епохи дослідники звичайно виділяють два періоди.

- чи середина кінець XV – середина XVI ст. - період іспанських і португальських відкриттів в Африці, Америці й Азії, що включає найважливіші плавання Колумба, Васко да Гамори і Магеллана;

- середина XVI – середина XVII вв. період, основний зміст якого склали вражаючі досягнення росіян землепроходцев на півночі Азії, англійські і французькі відкриття в Північній Америці, голландські відкриття в Австралії й Океанії.

Маються й інші точки зору на хронологічні рамки епохи Великих географічних відкриттів, що обмежують її серединою ХV - серединою XVI ст. чи, навпроти, що включають у неї і чудові відкриття XVIII в.

У ході Великих географічних відкриттів європейські мандрівники вперше дерзнули перетнути океани (єдине виключення в середньовічній Європі – вікінги, але їхнього досягнення до XV в. були вже давно забуті). Але для того щоб мореплавці наважилися залишити землю за кормою, людству довелося спочатку зробити безліч різних винаходів: такі прилади, як компас і астролябія, без яких не можна було прокласти вірний шлях і визначити широту; астрономічні таблиці, що дозволяли.. визначати довготу; географічні карти, у раннім середньовіччі гранично схематичні, але поступово стають усе більш точними в деталях. Було необхідне друкарство, щоб прискорити поширення зведень про винаходи і відкриття; пушки і порох, щоб зломити можливий опір жителів знову відкритих земель, і багато чого, багато чого іншого. А саме головне, був необхідний (і був дійсно створений) чудо-корабель, без якого відкриття не могли бути зроблені, – каравела – швидка, з легким ходом, маневрена, що володіла дивною здатністю йти потрібним курсом при будь-якому напрямку вітру, до того ж з невеликою командою, що дозволяло взяти на борт досить їжі і води.

Велику роль зіграла в епоху Великих географічних відкриттів і ідея, що усе одержувала більше поширення, кулястості Землі; з нею була зв'язана думка про можливість західного морського шляху в Індію через Атлантичний океан.

На першому етапі Великих географічних відкриттів вирішальну роль зіграли Іспанія і Португалія, у силу ряду причин що виявилися раніше інших країн готовими до виконання важких задач, висунутих часом. Протягом декількох десятків років мореплавці піренейських країн відкривають південно-східний шлях у країни Сходу навколо Африки і південно-західний – в обхід Америки, у пошуках західного шляху відкривають і досліджують величезний подвійний материк – Америку.

Але до середини XVI в. піренейські держави, удоволені захопленими джерелами багатств, поступово відмовляються від нових дослідницьких плавань, прагнучи насамперед зберегти за собою вже придбані землі. Їм на зміну приходять Англія і небагато пізніше Голландія.

Ці країни вже досить сильні, щоб почати домагатися свого місця під сонцем, але ще не в змозі витиснути іспанців і португальців з тих шляхів, що ведуть до джерел їхніх багатств. Тому Англія і Голландія повинні були шукати нові маршрути з Європи в країни Сходу: північно-західний – навколо Північної Америки і північно-східний – навколо північного узбережжя Азії. Маючи у виді обоє цих варіанта, мореплавці виходили з вірного припущення, що Азія й Америка розділені протокою, по якому можна потрапити з Північного Льодовитого океану в Тихий.

Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуэзец на англійській службі Джон Кабот (Джованни Кабото). В експедиції 1498 р., здійсненої Каботом і його сином Себастьяном, англійські судна перетнули Атлантичний океан і, досягши північноамериканського материка в районі острова Ньюфаундленд, пройшли уздовж його східного узбережжя далеко на південний захід. Однак плавання виявилося збитковим (на хутрові багатства країни моряки не звернули уваги). Тому англійці надовго остигнули до досліджень у знову відкритих землях, хоча Себастьян Кабот згодом ще двічі плавав до берегів Північної Америки.

У 20-і рр. XVI в. на пошуки Північно-західного проходу кинулися португальські, іспанські і французькі експедиції, що відкрили і нанесли на карту багато тисяч кілометрів атлантичного узбережжя Північної Америки – від східного краю півострова Лабрадор до Флориди. У 1534 – 1536 р. француз Жак Бартье досліджував затоку Святого Лаврентія і пройшов по відкритій їм ріці Святого Лаврентія до впадання в неї ріки Оттави. Плисти далі не дозволяли пороги, але від індіанців Бартъе довідався, що далі до південно-заходу знаходяться великі водяні простори. Так європейці вперше почули про Великі американські озера, відкритих французами вже в XVII в. Місцеві жителі – індіанці – часто називали свої селища «канада», і це слово, що позначало просто населений пункт, стало пізніше назвою всієї північної частини Нового світла – Канади. В останній чверті XVI в. ініціативу в пошуках Північно-західного проходу впевнено захоплює Англія. У 1576 – 1578 р. три плавання в північних водах Америки зробив Мартін Фробишер, що поклав