ядро гігантського батоліту, однак збереглися також і осадові товщі, що нагромадилися в геосинклінальному прогині, у якому сформувалися складчасті гори Сьєрра-Невада. Сучасний вигляд Аппалачів значною мірою склався в результаті декількох процесів: первинні складчасті гори зазнавали впливу ерозії й денудації, а потім були підняті уздовж розламів. Однак Аппалачі не можна вважати типовими бриловими горами. Ряд брило-вих гірських хребтів знаходиться у Великому Басейні між Скелястими горами на сході й Сьєрра-Невадою на заході. Ці хребти були підняті як горсти вздовж розламів, що обмежують їх, а остаточний вигляд сформувався під впливом ерозійно-денудаційних процесів. Більшість хребтів простягається в субмеридіо-нальному напрямку і завширшки від ЗО до 80 км. У результаті нерівномірного підняття одні схили виявилися крутішими, ніж інші. Між хребтами пролягають довгі вузькі долини, частково заповнені опадами, знесеними із суміжних брилових гір. Такі долини, як правило, приурочені до зон занурення — грабенів. Існує припущення, що брилові гори Великого Басейну утворилися в зоні розтягання земної кори, оскільки для більшості розламів тут характерним є напруження розтягання.
Склепінні гори. У багатьох районах ділянки суші, що зазнавали тектонічного підняття, під впливом ерозійних процесів набули гірського вигляду. Там, де підняття відбувалося на порівняно невеликій площі й мало склепінний характер, утворилися склепінні гори, яскравим прикладом яких є гори Блек-Хілс у Південній Дакоті, що мають у поперечнику близько 160 км. Ця територія зазнавала склепінного підняття, а більша частина осадового покриву була знищена наступною ерозією й денудацією. У результаті оголилося центральне ядро, складене магматичними й метаморфічними породами. Воно обрамлене хребтами, що складаються з більш стійких осадових порід, тоді як долини між хребтами сформовані в менш стійких породах. Там, де в товщу осадових порід укорінювалися лаколіти (сочевицеподібні тіла інтрузивних магматичних порід), верхні відкладення теж могли зазнавати склепінного підняття. Наочний приклад еродованих склепінних підняттів — гори Генрі в штаті Юта. В Озерному окрузі на заході Англії також відбулося склепінне підняття, але трохи меншої амплітуди, ніж у горах Блек-Хілс.
Останцеві плато. Внаслідок дії ерозійно-денудаційних процесів на місці будь-якої підвищеної території формуються гірські ландшафти. Ступінь їхньої виразності залежить від початкової висоти. При руйнуванні високих плато, як, наприклад, Колорадо (на південному заході США), формується сильно розчленований гірський рельєф. Плато Колорадо завширшки в сотні кілометрів було підняте на висоту близько 3000 м. Ерозійно-денудаційні процеси ще не встигли повністю трансформувати його в гірський ландшафт, однак у межах деяких великих каньйонів, наприклад Великого каньйону р. Колорадо, виникли гори заввишки в кілька сотень метрів. Це ерозійні останці, яки поки ще не денудовані. У процесі подальшого розвитку ерозійних процесів плато набуватиме чимраз більш вираженого гірського вигляду. При відсутності повторних підняттів будь-яка територія зрештою буде знівельована і перетвориться на низьку монотонну рівнину. Проте навіть там збережуться ізольовані пагорби, складені стійкішими породами. Такі останці називаються монадноками за назвою гори Монаднок у Нью-Гемпширі (США).
Вулканічні гори бувають різних типів. Розповсюджені майже у всіх районах земної кулі вулканічні конуси утворюються за рахунок скупчень лави й уламків гірських порід, вивержених через довгі циліндричні жерла силами, що діють глибоко в надрах Землі. Показові приклади вулканічних конусів — гори Майон на Філіппінах, Фудзіяма в Японії, Попокатепетль у Мексиці, Місті в Перу, Шаста в Каліфорнії й ін. Попільні конуси мають подібну будову, але не
так високі й складені в основному вулканічними шлаками — пористою вулканічною породою, зовні схожою на попіл. Такі конуси представлені біля Лассен-Піка в Каліфорнії і на північному сході Нью-Мексико. Щитові вулкани формуються при повторних виливах лави. Зазвичай вони не настільки високі й мають не настільки симетричну будову, як вулканічні конуси. Багато щитових вулканів на Гавайських і Алеутських островах. У деяких районах вогнища вулканічних вивержень були настільки зближені, що вивержені породи утворили цілі хребти, які з'єднали спочатку відособлені вулкани. Ланцюги вулканів зустрічаються в довгих вузьких зонах. Найвідоміший приклад — ланцюг вулканічних Гавайських островів завдовжки понад 1600 км. Усі ці острови утворювалися в результаті виливів лави й вивержень уламкового матеріалу з кратерів, що розташовувалися на дні океану. Якщо вести відлік від поверхні цього дна, де глибини складають близько 5500 м, то деякі з вершин Гавайських островів увійдуть до числа найвищих гір світу. Могутні товщі вулканічних відкладень можуть бути відпрепаровані ріками або льодовиками і перетворитися на ізольовані гори або групи гір. Характерний приклад — гори Сан-Хуан у Колорадо. Активна вулканічна діяльність тут виявлялася під час формування Скелястих гір. Лави різних типів і вулканічні брекчії в цьому районі займають площу більше 15,5 тис. кв. км, а максимальна потужність вулканічних відкладень перевищує 1830 м. Під впливом льодовикової й водної ерозії масиви вулканічних порід були глибоко розчленовані й перетворилися на високі гори. Вулканічні породи сьогодні збереглися тільки на вершинах гір. Нижче оголюються могутні товщі осадових і метаморфічних порід. Гори такого типу зустрічаються на відпрепарованих ерозією ділянках лавових плато, зокрема Колумбійського, розташованого між Скелястими й Каскадними горами.
Поширення, вік і будова гір
Гори є на всіх материках і багатьох великих островах — у Гренландії, на Мадагаскарі, Тайвані, у Новій Зеландії, Британських та ін. Гори Антарктиди значною мірою поховані під льодовиковим покривом, але там зустрічаються окремі вулканічні гори, наприклад вулкан Еребус, і гірські хребти, у тому числі гори Землі Королеви Мод і Землі Мірі Берд — високі й добре виражені в рельєфі. В Австралії