У ході цього дрейфу на окраїні материка, що насувається, утворюються гори. Так, Анди були сформовані при міграції Південної Америки на захід, а гори Атлас — у результаті переміщення Африки на північ. У зв'язку з трактуванням гороутворення ця гіпотеза викликає багато заперечень. Вона не пояснює формування широких симетричних складок, що зустрічаються в Аппалачах і Юрі. Крім того, на її основі не можна обгрунтувати існування геосинклінального прогину, що передував гороутворенню, а також наявність таких загальновизнаних етапів орогенезу, як зміна первісного складкоутворення розвитком вертикальних розламів і поновленням підняття. Проте останніми роками було виявлено багато підтверджень гіпотези дрейфу материків, і вона отримала безліч прихильників.

Гіпотези конвекційних (підкорових) течій. Протягом тривалого часу розроблялися гіпотези про можливість існування в надрах Землі конвекційних течій, що викликають деформації земної поверхні. Тільки з 1933 до 1938 pp. було висунуто не менше шести гіпотез про участь конвекційних течій у гороутворенні. Однак усі вони побудовані на врахуванні таких невідомих параметрів, як температури земних надр, рідкість, в'язкість, кристалічна структура гірських порід, межа міцності на стисках різних гірських порід та ін. Як приклад розглянемо гіпотезу Грігтса. Вона припускає, що Земля поділяється на конвекційні комірки, які простягаються від основи земної кори до зовнішнього ядра, розташованого на глибині близько 2900 км нижче рівня моря. Ці комірки бувають завбільшки з материк, однак зазвичай діаметр їхньої зовнішньої поверхні від 7700 до 9700 км. На початку конвекційного циклу маси гірських порід, що складають ядро, сильно нагріті, тоді як на поверхні комірки вони віднос но холодні. Якщо кількість тепла, що надходить від земного ядра до основи комірки, перевищує кількість тепла, що може пройти крізь комірку, виникає конвекційна течія.

У міру того як розігріті породи піднімаються вгору, холодні породи з поверхні комірки занурюються. За оцінками, щоб речовина з поверхні ядра досягла поверхні конвекційної комірки, необхідно близько 30 млн років. За цей час у земній корі на периферії комірки відбуваються тривалі спадні рухи Прогинання геосинкліналей супроводжується нагромадженням тозщ опадів потужністю в сотні метрів. Загалом етап прогинання й заповнення геосинкліналей триває близько 25 млн років. Під впливом бічного стискання на краях геосинклінального прогину, викликаного конвекційними течіями, відкладення ослабленої зони геосинкліналі мнуться в складки й ускладнюються розламами. Ці деформації відбуваються без істотного підняття порушених розламами складчастих товщ протягом приблизно 5—10 млн років. Коли, нарешті, конвекційні течії згасають, сили стискання послабляються, занурення сповільнюється, і товща осадових порід, що заповнили геосинкліналь, піднімається. Прогнозована тривалість цієї заключної стадії гороутворення складає близько 25 млн років. Гіпотеза Гріггса пояснює походження геосинкліналей і заповнення їх осадами. Вона також підкріплює думку багатьох геологів про те, що утворення складок і насувань у багатьох гірських системах протікало без істотного підняття, що відбувалося пізніше. Однак вона залишає без відповіді ряд питань. Чи існують насправді конвекційні течії? Сейсмограми землетрусів свідчать про відносну однорідність мантії — шару, розташованого між земною корою і ядром. Чи обґрунтований розподіл надр Землі на конвекційні комірки? Якщо існують конвекційні течії й комірки, гори повинні виникати одночасно уздовж меж кожної комірки. Наскільки це відповідає дійсності? Система Скелястих гір у Канаді й США має приблизно однаковий вік. її підняття почалося в пізньокрейдяний період і тривало з перервами протягом палеогену й неогену, однак гори на території Канади приурочені до геосинкліналі, що почала прогинатися в кембрії, тоді як гори в Колорадо — до геосинкліналі, що почала формуватися лише в ранньокрейдяний період. Як пояснює гіпотеза конвекційних течій таку розбіжність у віці геосинкліналей, що перевищує 300 млн років?

Гіпотеза спучування, або геотумору. Тепло, що виділяється при розпаді радіоактивних речовин, давно привертало увагу вчених. Вивільнення величезної кількості тепла при вибуху атомних бомб, скинутих на Японію в 1945 p., стимулювало вивчення радіоактивних речовин і їхньої можливої ролі в процесах гороутворення. У результаті цих досліджень з'явилася гіпотеза Дж. Л. Річа. Річ припускав, що якимсь чином у земній корі локально зосереджуються великі кількості радіоактивних речовин. При їхньому розпаді вивільняється тепло, під дією якого навколишні гірські породи розплавляються й розширюються, що призводить до спучування земної кори (геотумору).

Коли суша піднімається між зоною геотумору й оточуючою територією, не порушеною ендогенними процесами, формуються геосинкліналі. У них накопичуються осади, а самі прогини поглиблюються як через тривалий геотумор, так і під вагою осадів. Потужність і міцність гірських порід верхньої частини земної кори в області геотумору зменшується. Нарешті, земна кора в зоні геотумору виявляється настільки високо піднятою, що частина її кори зсковзує по крутих поверхнях, утворюючи насуви, мнучи в складки осадові породи й здіймаючи їх у вигляді гір. Такого роду рухи можуть повторюватися доти, поки магма не почне виливатися з-під кори у вигляді величезних потоків лави. При їхньому охолодженні купол осідає, і період орогенезу закінчується Гіпотеза спучування не одержала широкого визнання. Жоден із відомих геологічних процесів не дозволяє пояснити, яким чином нагромадження мас радіоактивних матеріалів може призвести до утворення геотуморів завдовжки 3200— 4800 км і завширшки в кілька сотень кілометрів, тобто сумірних із системами Аппалачів і Скелястих гір. Сейсмічні дані, отримані у всіх районах земної кулі, не підтверджують наявності таких великих геотуморів розплавленої породи в земній корі.

Контракційна гіпотеза, або гіпотеза стискання Землі, грунтується на припущенні, що протягом усієї історії існування Землі її обсяг