Багато країн, що розвиваються, створили менш ефективні моделі ринкової економіки. Для них характерне, наприклад, значне поширення т. зв. неформальної ("тіньової") економіки і "чорного" ринку (латиноамериканська модель), низький рівень розвитку товарно-грошових відносин і висока частка споживчого (натурального) господарства (різні види афро-азіатської моделі) і т. д.

Централізовано планова економіка відзначалася загальним домінуванням державної або "колективної" власності, вирішальною роллю держави у розв'язанні економічних питань, що здійснювалося шляхом централізованого планування й адміністративного розподілу ресурсів. Інша назва даної системи — командно-адміністративна економіка.

Втручання держави в усі економічні процеси і на всіх рівнях та відсутність приватновласницької ініціативи призводили до низької ефективності господарювання, неконкурентоспроможності виробленої продукції на міжнародних ринках, постійного дефіциту основних споживчих товарів.

Централізовано планової економіки в даний час притримуються лише дві соціалістичні країни — Куба і Північна Корея (КНДР). У соціалістичному Китаї формується специфічна модель економіки, яка передбачає побудову ринкових відносин під контролем правлячої комуністичної партії.

Перехідна економіка (від командно-адміністративної до ринкової) передбачає докорінні перетворення в усіх сферах економічної діяльності, в усьому господарському механізмові постсоціалістичних держав. Реформування економіки пов'язане, насамперед, із роздержавленням і приватизацією суб'єктів господарювання (підприємств, організацій, закладів), появою ефективного власника, розвитком малого і середнього підприємництва, обмеженням прямого втручання держави в економічні процеси і одночасно вмілим управлінням цими процесами зі сторони держави. Лідерами щодо реформування національних економік на ринкових засадах у даний час є постсоціалістичні країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія) і Балтії (Естонія, Латвія, Литва).

Україна належить до країн, в яких економічні перетворення проводяться надто повільно й непослідовно. Це пов'язано з об'єктивними і суб'єктивними причинами. Зокрема, у промисловості дуже багато великих і старих підприємств з відсталими технологічними процесами й устаткуванням, що не приваблює ні вітчизняного, ні іноземного власника. Економіка України потребує великих капіталовкладень, яких нема в країні, а надходження їх із-за кордону гальмуються недосконалим законодавством і нестабільністю суспільного розвитку. Окрім цього, у вищого керівництва держави не завжди вистачає політичної волі щодо докорінного реформування економіки, а чиновницький апарат на місцях часто чинить перешкоди впровадженню прогресивних змін.

Сучасна економічна система України характеризується поєданнням старих і нових елементів, не всі з яких є прогресивними. Часто серед них з'являються такі, що властиві менш розвинутим ринковим економікам ("тіньова" економіка, "чорний" ринок, хабарництво і корупція чиновників, від яких залежать економічні перетворення, заміна товарно-грошових відносин на т. зв. бартер, тобто натуральний обмін продукцією тощо). Незважаючи на те, що за останнє десятиріччя частка державної власності в економіці різко скоротилася, а зросла частка різних форм недержавної власності (приватної, акціонерних товариств тощо, загалом до 60%), виробництво не відзначається високою ефективністю. Часто роздержавлення і приватизація підприємств проводились непрозоро і не на користь ефективного власника. У деяких важливих сферах економіки реальної зміни відносин власності не відбулося. Так, у сільському господарстві на місці колишніх колективних і державних господарств (колгоспів і радгоспів) виникли колективні селянські підприємства, селяни в яких не стали реальними власниками землі. Аграрна реформа, метою якої є запровадження приватної власності на землю і перетворення її в товар, розпочалася лише у 2000 р.

Усе це свідчить про те, що етап перехідної економіки в Україні буде досить тривалим. Однак вибір, зроблений на початку 90-х років, — створення цивілізованої ринкової економіки за типом розвинених країн — не підлягає сумніву.

Національне господарство України має складну структуру.

Структура господарства — це його внутрішня будова, котра показує, з яких основних елементів складається господарство, а також виражає співвідношення та взаємозв'язки між ними.

Первинними складовими господарства, його основними одиницями є підприємства, організації, заклади, установи, які випускають різноманітну продукцію або надають різноманітні послуги. До них належать шахти, кар'єри, рудники, фабрики, заводи, електростанції, індивідуальні і фермерські селянські господарства, залізничні станції, автотранспортні підприємства, будівельні організації, ремонтні майстерні, магазини, перукарні, школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, лікарні, банки і т.д. Вони також можуть складатися з внутрішніх підрозділів — цехів, виробничих ділянок, відділів тощо.

Найскладнішу будову мають підприємства-комбінати, в яких є цехи з різним призначенням: основні, допоміжні, обслуговуючі, підсобні та ін. Для випуску певного виду продукції підприємства й організації можуть утворювати виробничі чи науково-виробничі об'єднання, спілки, кооперативи.

За формами власності підприємства й організації бувають: державні (їх власниками виступає уряд через вищих державних чиновників), комунальні (належать місцевим територіальним громадам — міським, селищним, сільським), приватні (їх власники — окремі люди або сім'ї, які вкладають власну працю або ж використовують найману), колективні (власність господарських товариств, кооперативів, корпорацій; серед них найбільш поширені т. зв. акціонерні товариства, власниками акцій яких виступають як їхні працівники, так і широке коло інших осіб), а також зі змішаною власністю (створені за спільної участі держави та інших власників). Крім цього, на території України з'являються підприємства й організації, засновані іноземним капіталом і які є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Підприємства й організації групуються за видами господарської діяльності і за розміщенням на території. Відповідно розглядають галузеву і територіальну структуру господарства.

Галузева структура показує поділ господарства на галузі та співвідношення між ними. Галузь — це сукупність господарських одиниць, які виробляють якісно однорідну продукцію або задовольняють певні однорідні потреби суспільства. Всі галузі національного господарства об'єднуються, насамперед, у дві сфери — сферу матеріального виробництва і сферу послуг (раніше їх також називали виробничою і невиробничою сферами).

До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське,