З іншого боку, «що повільно розгойдувалося» і для багатьох навіть парадоксальне об'єднання в загальний ринок США, Канади і Мексики поступово набирає оберти, показує свою життєстійкість – передусім тому, що в цьому регіоні інтеграційний процес спирається на міцну основу виробничої взаємодії в приватному секторі, на щільну мережу коопераційних і інших господарських зв'язків, що устоялася, продиктованих економічною доцільністю. За оцінками, повноцінний північноамериканський загальний ринок може бути створений вже до 2010 року [7, 221].

Співдружність Незалежних Держав, і Вірменія і тому числі, знаходиться на самому початку інтеграційного процесу. Звичайно, зараз складно прогнозувати, чи чекає його доля амбіційних, але нині ледве існуючих латиноамериканських або африканських угрупувань, або воно піде по шляху, прокладеному Евросоюзом, на який нині встає і Північна Америка, а також азіатсько-тихоокеанський регіон, тобто шляху еволюційному, шляху сходження від нижчих до все більш високих рівнів інтеграції.

Починало СНД, на жаль, за латиноамериканським варіантом: то відразу проголошувався митний союз (березень 1992 року), коли не було ще умов навіть для зони вільної торгівлі, то раптом об'єднувалися грошові системи (жовтень 1992) або створювалася карбованцева зона (вересень 1993 року), незважаючи на те, що план того ж митного союзу до цього моменту був вже похований. Колапс цих спроб прискореної інтеграції був закономірний.

Однак, це був неминучий період «проб і помилок», коли Співдружність Незалежних Держав на своєму практичному досвіді переконувалася, що обдурити логіку інтеграційного процесу не можна, що шлях, яким йдуть ЄС або НАФТА, нехай більш довгий, і здавалося б, обхідної, є єдино надійний.

Все це примушує спеціально зупинитися на проблемах, пов'язаних з переходом від одного етапу інтеграції до іншого. Так, створення митного союзу передбачає, що країни-члени більш не можуть провести незалежну торгову політику, вона йде на рівень союзу як такого. Однак відомо, що девальвація валюти на практиці рівнозначна миту на імпортні товари і субсидіям для експортних товарів. У цих умовах передача інструментів торгової політики на комунітарний рівень створить для учасників митного союзу спокусу заповнити їх втрату за рахунок маніпуляції валютними курсами, що дозволяє отримати переваги в конкурентній боротьбі з партнерами. Однак коливання валютних курсів, що неконтролюються можуть поставити під загрозу торгівлю в рамках митного союзу. Отже, введення фіксованих курсів знімає джерело конфліктів і підвищує стабільність митного союзу.

Можна в результаті стверджувати, що по мірі просування до все більш високих рівнів інтеграції і зняття перешкод на шляху єдиного економічного простору, негативні впливи бар'єрів, що залишаються на економічну ефективність починають відчуватися все сильніше. Так, від митного союзу здійснюється перехід до єдиного внутрішнього ринку, що, в свою чергу, штовхає до союзу валютного, оскільки економічна політика в одній країні починає все сильніше впливати на інші країни інтеграційного об'єднання, що може викликати з їх сторони превентивні і захисні дії. Ці дії починають загрожувати інтеграційним досягненням, що вже є, і встає питання: або робити якісний стрибок уперед, або змиритися з руйнуванням інтеграційного завоювання, що вже є. Не випадково, деякі автори порівнюють інтеграційний процес з їздою на велосипеді: будь-яка зупинка в русі приводить до падіння.

Що ж являє собою економічний союз? Він означає як існування митного союзу, так і забезпечення «чотирьох свобод» – руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, тобто єдиний ринок без кордонів, а також скоординовану макроекономічну політику. Формування ж єдиного ринку, як показує досвід ЄС, неминуче штовхає країни до введення єдиної валюти. Дійсно, за оцінками експертів ЄС, переваги інтегрованого економічного простору можуть повністю виявити себе при умові паралельного створення валютного союзу. Так з'являється ідея економічного і валютного союзу (ЕВС). У результаті інтеграційний процес на практиці являє собою поетапне сходження від нижчих до більш вищих рівнів, при цьому попередні рівні є тією основою, на якій може здійснюватися якісний стрибок до все більш тісної співпраці.

Політичне керівництво Радянського Союзу, ігноруючи загальні закони розвитку цивілізації і відповідні глобальні тенденції, по суті виключило із зробленого ним соціально-економічного експерименту стадію інтеграції національних господарств.

Курс на прискорене будівництво єдиного централізовано керованого господарства не міг не приводити до ущемлення національних прав і свобод, супроводився типовими для тоталітарного режиму насильними акціями, аж до депортації окремих національних меншин. Тому перші кроки по шляху демо-кратизації суспільного життя і державного устрою швидко збільшили критичну масу націоналістичних настроїв, викликали «парад» суверенітетів і привели, в кінцевому результаті, до розпаду багатонаціональної радянської держави.

Націоналістична, як і імперська, політика істотно обмежує можливості економічного зростання. Зокрема, курс «опори на власні сили», тенденція до економічної автаркії утрудняють прогресивні зміни в техніці і технології виробництва, структурні зрушення в національній економіці, пов'язані з науково-технічним прогресом і інтернаціоналізацією господарського життя.

Таким чином, прагнення насамперед реалізувати власні інтереси, що розуміються як інтереси окремих «національних» економік, в значній мірі привело до того, що в нових державах не змогли приступити до реалізації задекларованих програм і в повній мірі виконати заключені двосторонні договори. Причинами даного процесу є такі як [6, 19]: