Підписання договору стало, кордоном між першим етапом в діяльності СНД, що характеризувався наростанням дезінтеграційних тенденцій, і другим етапом, коли почалися спроби відтворення єдиного економічного простору, але вже на новій, ринковій основі. Більшість вітчизняних економістів абсолютно справедливо вважає, що вододіл між «дезинтеграцєю» і «реінтеграцією» проходить саме в 1993 році.

В. Н. Киріченко характеризує 1992-1993 роки як «період некерованого обвального економічного розмежування» і підкреслює, що «з осені 1993 р. визначилася тенденція до формування системи співпраці, що спирається на реалії суверенного буття колишніх союзних республік і становлення в них рин-кових економік. Лінія на економічну консолідацію стала домінуючою» [6, 32].

В. В. Чекуров також зазначає, що в «історії Співдружності досить виразно простежуються два етапи. Перший – 1992 р. – характеризується помітним переважанням відцентрових тенденцій. СНД, що спочатку розуміється як інструмент об'єднання, все більш набуває межі цивілізованої форми економічного і політичного «розлучення». .. Однак вже на рубежі 1992-1993 рр. на «однієї шостої планети» помітно зміцніли доцентрові тенденції, що зрештою і зробило договір про Економічний союз реальністю». [6, 32]

Найбільш точною, однак, представляється оцінка Ю. В. Шишкова, що зазначає, що «СНД як колективний орган новонароджених суверенних держав спочатку розглядався як інструмент цивілізованого «розлучення». Пізніше – як інструмент виживання в кризовій ситуації, в тому числі і за рахунок перекачки частини національного прибутку Росії і деяких інших відносно життєздатних країн на користь менше готових до самозабезпечення осколки колишнього єдиного народногосподарського комплексу. З середини 1993 року, коли Росія урізувала явні і приховані субсидії іншим країнам СНД, ця організація стала сприйматися як інструмент відновлення життєво важливих господарських зв'язків на взаємовигідній основі». [6, 32]

Дійсно, в основі поновлення тенденції до реінтеграції лежали не стільки міркування економічної доцільності, скільки усвідомлення того, що поодинці буде зовсім погано, оскільки в рамках СНД Росія, мов, буде вимушена сприяти фінансову мірою своїм партнерам. Не останню роль грали і міркування обліку політичними елітами настрою широких верств населення, що хворобливо сприймає крах єдиної держави, що випробовує ностальгію по єдиній і великій країні.

Можна погодитися з тезою Т. Д. Валової, що зазначає, що «Співдружність Незалежних Держав... поки більше нагадує «співтовариство на погану погоду». Реальні зусилля по подоланню дезінтеграційних тенденцій почали здійснюватися тільки з кінця 1992 р., коли вже не в теорії, а на практиці народи колишнього СРСР усвідомили, що крах єдиного економічного і грошового простору нічого, крім кризи і убогості, принести не може... на жаль, об'єднувальні ініціативи останнього часу також продиктовані передусім політичними міркуваннями – вимогами передвиборної кампанії, в ході якої голоси виборців, що відчувають ностальгію по єдиній країні, можуть зіграти істотну роль». [6, 32]

Сама динаміка саммітів СНД підтверджує висновок про те, що інтеграція у нас форсується не при «хорошій», а при «поганій погоді». Три зустрічі відбулося в одному тільки «доленосному» грудні 1991 року, шість зустрічей в «перехідному» 92-м, коли ділили союзну спадщину, п'ять зустрічей – в бурхливому 93-м, всього дві – за весь «спокійний» 94-й, і вже дві – за першу половину «передвиборного» 95-го.

Таким чином, Співдружність поки ще не вступила в такий етап свого розвитку, коли інтеграція буде розглядатися не як засіб розв'язання поточних економічних проблем, а як передумова довгострокового економічного і політичного процвітання. Світовий же досвід свідчить, що інтеграція є найбільш ефективною тоді, коли продиктована не тим, що їй немає альтернативи, а тим, що завдяки їй партнери виходять на якісно інший рівень розвитку. Саме в цьому причини недостатньо високої ефективності інтеграційних об'єднань країн, що розвиваються і, навпаки, успіхів Європейського союзу, що об'єднує розвинені і досить стабільні країни.

Іншими словами, найбільшу віддачу інтеграційна взаємодія країн СНД дасть тоді, коли його учасникам вдасться подолати поточні економічні складності, дещо стабілізувати свою економіку. До тієї пори всі спроби прискорити інтеграційна взаємодія не будуть в повній мірі результативні.

Звичайно, це не означає того, що СНД не потрібне сьогодні або що треба сидіти склавши руки, в очікуванні «хорошої погоди». Думається, що між ефективністю інтеграції і станом економіки існує складний прямий і зворотний зв'язок. Як вже відмічалося вище, успіх інтеграційних проектів залежить від економічної кон'юнктури, але, з іншого боку, прогрес в економічному розвитку в значній ступені залежить від успіху інтеграції. Більш того враховуючи, що утвворюючі СНД держави зовсім недавно були єдиним народногосподарським комплексом, в рамках нашої Співдружності зворотний зв'язок відчувається значно сильніше, ніж, наприклад, в ЄС. Отже, сьогодні державам СНД необхідно визначити оптимальні напрями своєї взаємодії, щоб його ефективність в перспективі, по мірі виходу з економічної кризи, підвищувалася.

Але, щоб інтеграційні угоди не були тільки декларацією про наміри, необхідно мати науково обґрунтовану стратегію, що послідовно орієнтує на найважливіші принципи міждержавних відносин. Вони, зокрема, знайшли відображення в Посланні Президента Росії Федеральним Зборам Російської Федерації в 1994 році. При деякій систематизації ці принципи можуть бути зведені до наступних шести [6, 34]: