Литва | 47,3 | 7,2 | 54,5

Молдавія | 45,9 | 6,4 | 52,2

Латвія | 46,9 | 7,2 | 54,1

Киргизія | 39,7 | 6,0 | 45,6

Таджикистан | 37,7 | 6,0 | 43,7

Вірменія | 47,9 | 5,8 | 53,7

Туркменія | 37,6 | 4,6 | 42,2

Естонія | 50,1 | 8,8 | 58,9

Це винятково високий показник – для більшості держав ЄС він не перевищує 20-30 відсотків, а на рівень 60 відсотків виходять тільки малі відкриті економіки типу Нідерландів.

При цьому основна частина зовнішньої торгівлі припадала на міжреспубліканські зв'язки, а частка торгівлі із зовнішнім світом не перевищувала 10 відсотків ВНП. Взаємна відкритість економік республік була певною мірою наслідком планової системи господарства, коли невелика група підприємств-монополістів забезпечувала постачання тієї або іншої групи товарів на весь радянський ринок.

Можна погодитися з висновком, зробленим КЕС про те, що «сама по собі така інтеграція не свідчить про міру економічної взаємозалежності, яка може реально зберегтися під час періоду переходу до ринку і після його завершення». Країни СНД, безумовно, усвідомлюють неможливість і непотрібність збере-же-н-ня господарських зв'язків в «старому» вигляді, що склалися по загально-союз-ному розподілу праці і кооперації. Однак в будь-якому випадку висока міра спеціалізації робить економіку республік колишнього СРСР більш чутливою до розпаду торгових зв'язків, чим це мало місце навіть при зникненні РЕВ [6, 13].

Як відомо, сучасна світова спільнота являє собою сукупність суверенних держав, прагнучих забезпечити і захистити право на національне самовизначення – право націй самостійно вибирати соціально-економічну і політичну системи організації свого життя, а також способи розв'язання своїх проблем і співпраці з іншими націями. Державний суверенітет як вияв самовизначення націй характеризується реальними можливостями організованої нації або багатонаціонального народу самостійно визначати внутрішню і зовнішню політику, вирішувати, що вигідно або невигідно для даної держави, забезпечувати свою господарську самостійність.

У свою чергу господарська самостійність нації, зокрема, вірменської, держави знаходить вираження в формуванні самостійного народного господарства, розвитку внутрішнього ринку, національного відтворювання, в самостійному управлінні національною економікою.

Однак господарська самостійність не передбачає ізоляції від інших національних господарств. Суверенітет і незалежність не є самоціль, вони існують для того, щоб поліпшити життя народів, а не ради суверенітету і незалежності як таких. Країни все більш прагнуть до об'єднання своїх ресурсів – матеріальних, фінансових, людських, науково-технічних і дій – аж до повної координації політики – для того, щоб створити сприятливі умови для економічного процвітання і політичної стабільності. Двадцять перше століття неминуче буде століттям інтеграції, будь-яка держава, якщо вона хоче процвітати, повинна інтегруватися з іншими, навіть якщо вона велика держава, наддержава. У рамках національних кордонів можливості розвитку дуже обмежені. Зростання міжнародної економічної взаємозалежності вимагає все більшого узгодження економічної політики різних держав [5, 165].

Отже, об'єктивні закони економічного розвитку цивілізації – закони підвищення потреб, розподілу праці, економії робочого часу, товарного виробництва і обміну і інші – зумовлюють підвищення ступеня економічної цілісності цивілізації, формування і розвиток єдиного світового господарства, прогресуючу господарську взаємозалежність держав.

Інтеграція виробництва на певному рівні свого розвитку викликає об'єктивну тенденцію до поширення інтеграційних процесів на інші сфери відтворювання, до створення адекватної форми організації відносин обміну. Це виявляється в формуванні крупномасштабних господарських комплексів, єдиного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Взаємозалежність в сфері економіки, як і в сферах соціальних відносин, культури, науки, політики передбачає, отже, розвиток світової торгівлі, міжнародного розподілу праці, різних форм міжнародного обміну діяльністю і робить неминучими ті або інші вилучення з державного суверенітету, викликає необхідність рахуватися з інтересами інших держав, співробітничати з ними, але при умові і на основі взаємності.

Взаємність означає, що обмеження державного суверенітету можуть бути тільки добровільними, що вони можливі тільки при взаємних зобов'язаннях держав і спільних діях, заснованих на ретельному узгодженні національних інтересів.

Розширення масштабів і поглиблення господарської взаємозалежності націй і держав об'єктивно приводить до виникнення і розвитку регіональних інтеграційних угрупувань. Даний процес сьогодні йде практично на всіх континентах і охоплює число держав, що все збільшується, відмінних один від одного по рівню політичного і економічного розвитку. Однак, незважаючи на уявне різноманіття інтеграційних угрупувань, всі вони володіють рядом загальних характеристик. Передусім, в своєму розвитку вони проходять декілька етапів [6, 15]:

по-перше, зона вільної торгівлі, в умовах якої країни-учасниці обмежуються скасуванням митних бар'єрів у взаємній торгівлі;

по-друге, митний союз, обов'язковими умовами якого є скасування мита і кількісних обмежень у взаємній торгівлі країн-учасниць, встановлення єдиного митного тарифу, проведення спільної торгової політики по відношенню до третіх держав;

по-третє, загальний ринок, при якому ліквідуються бар'єри між державами не тільки у взаємній торгівлі, але і для вільного переміщення послуг, капіталу і громадян;

по-четверте, економічний союз, який означає утворення єдиного ринку без кордонів і передбачає в доповнення до всіх вищеперелічених інтеграційних заходів проведення державами-учасниками скоординованої єдиної макроекономічної політики і створення системи колективного регулювання соціально-економічних процесів, що протікають в регіоні.

У той же час ігнорування закономірностей інтеграційного процесу, спро-би перескочити через ту або іншу стадію обертаються кризами у відносинах між учасниками інтеграційного угрупування і зрештою гальмують саме подаль-ше просування цього процесу. Як справедливо відмічає, наприклад, О. В. Черковець, «перехід на більш високі рівні всебічної взаємодії можливий лише, якщо належним образом освоєні попередні рівні торгово-економічних, а також і політичних відносин між країнами, якщо, іншими словами, вже створене «інтеграційне поле», придатне для подальшої, більш складної обробки». [6, 14]

У підтвердження цієї тези можна пригадати, зокрема, досвід