Існування, соціальне благополуччя і здоров’я народу України нерозривно пов’язані із землею, під якою розуміється не тільки територія (простір), але й інші компоненти географічного середовища, що органічно поєднані з нею. Земельні ресурси, при використанні яких країна виробляє до 95% продовольчого фонду та 2/3 товарів споживання, є первинним фактором, фундаментом економіки. Про це свідчить і той факт, що частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил держави становить понад 40%. Зокрема, в ресурсозабезпеченості соціально-економічного розвитку України вартість землі становить 40—44%, виробничих фондів та оборотних засобів — 20—21, трудових ресурсів — 38—39%. Середньозважена забезпеченість землею основних галузей народногосподарського комплексу достатня для їхнього нормального розвитку й функціонування. Ресурс просторового розвитку України сягає 60,4 млн. га і складається із земель багатоцільового використання: сільськогосподарського; міст та інших населених пунктів; промисловості, транспорту, систем зв’язку, оборони, іншого несільськогосподарського призначення; лісів і лісовкритих площ, під водою, курортів, заповідного та історико—культурного призначення.

Особливості й характер господарського використання територіально-земельного ресурсу залежать від складу (категорії) земель, розподілу між землекористувачами і функціональної ролі території. Наявність у земельному фонді угідь із родючими ґрунтами, висока щільність населення, підпорядкованість у розвитку економіки та розміщенні продуктивних сил обумовили надзвичайно високий рівень використання більш як 92% території країни. Тільки близько 5 млн. га (8%) знаходиться у природному стані (болота, озера, ріки та гори). За щільністю населення Україна наближається до середньоєвропейського рівня.

Розподіл земельного фонду як територіального ресурсу, за цільовим призначенням не базується на економічній доцільності та екологічній обґрунтованості. Галузевий розподіл земель, структурна і екологічна незбалансованість земельного фонду значно знижується ефективність використання та охорони земель. Утворився відносний дефіцит землі, ускладнилося вдосконалення територіальної структури та екологізації систем землекористування у процесі проведення земельної реформи, зведено нанівець природну здатність геобіоценозів до самовідновлення й саморегуляції якості та видового різноманіття флори і фауни.

Суттєві зміни в територіальному розподілі земель відбулися після Чорнобильської (1986 р.) катастрофи. Безпосередньо 30-кілометровою зоною виведено з використання 58 тис. га земель і 123 тис. га сільськогосподарських угідь (в тому числі 65 тис. га ріллі ), які знаходяться за її межами, із щільністю забруднення понад 15 Кі/км2.

Разом із тим внутрішньогалузеве використання земельної території в АПК має екстенсивний характер. Для господарського будівництва та інших невиробничих потреб (під дороги, прогони, вулиці, двори) займається 5—7% загальної площі продуктивних земель.

Лісові й лісовкриті площі розміщені на 10,36 млн. га, що становить 17,9% території України. Інтенсивність цільового використання земель лісового фонду недостатня.

В Україні понад 82% земельних ресурсів використовують як основний виробничий засіб. Землі населених пунктів займають 6,7 млн. га (11,1% території), із них міста й селища — 1,7 млн. га (25,5%), сільські населені пункти — 5 млн. га (74,5%).

Велику соціальну та екологічну цінність мають землі природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного призначення. Їхня загальна площа сягає 2,6% території України (1595,2 тис. га), в тому числі перші становлять 2,2%. На даний час в Україні немає повного кадастру земель курортного, рекреаційного, природоохоронного та історико-культурного призначення.

У цілому ефективність використання земельно-ресурсного потенціалу невисока. Інтенсивність цільового використання земельних ресурсів досить неоднорідна і дуже різниться в розрізі грунтово-кліматичних зон й адміністративних одиниць. Загальний рівень освоєності території України в основному визначається сукупністю споживчих якостей землі, економічними потребами населення і можливістю їх задоволення за рахунок використання земельних ресурсів, а також історичним розвитком системи розселення. Найвищу сільськогосподарську освоєність мають землі Запорізької (89%), Миколаївської (87%), Кіровоградської (86%), Дніпропетровської й Одеської (по 83%) та Херсонської областей. Трохи нижча вона в лісостепових областях, і у 1,5—2 раза у зоні Полісся. За питомою вагою урбанізованих та індустріалізованих територій співвідношення максимального рівня (Донецька область) і мінімального рівня (Вінницька, Кіровоградська, Сумська та інші області) різняться більш як у три рази. Найвище залучення земель в господарський обіг у Львівській (індекс 0,95), Тернопільській (0,94), Донецькій (0,93) областях.

Використання землі в Україні завжди було основою сільськогосподарського виробництва, а землеробство — пріоритетною галуззю і символом українського способу життя. Це єдина галузь, яка виробляє енергію, інші — її споживають. Земельні ресурси й сприятливі кліматичні умови визначають високий потенціал виробництва продукції рослинництва. Але потреба населення в продуктах харчування і промисловості у сировині забезпечується недостатньо. Як зазначає В.Ф. Сайко (1997р.), екстенсивне використання землі призвело до дисбалансу в землеробстві. Розширення ріллі до розмірів, неприпустимих для розвинутих країн світу, погіршило її якісний стан, збільшило енергоспоживання, яке не відповідає підвищенню продуктивності галузі, порушило екологічну рівновагу навколишнього середовища. Деякі заходи щодо виведення у запас частини земель і збільшення площ під садово-городні ділянки зумовили зростання площі ріллі й зменшення сільськогосподарських угідь. Щорічні втрати ґрунту сягають близько 600 млн. т, у тому числі понад 20 млн. т гумусу.

Загальні щорічні збитки від ерозії ґрунтів перевищують 5 млрд. дол, а втрати чистого прибутку наближаються до 3