6 лютого 1922 р., після смерті Бенедикта XV, Папою римським став Акілле Ратті - Пій XI. Він був запеклим ворогом комунізму і вважав, що тільки "сильна влада" може успішно боротися з більшовизмом, а Муссоліні для нього був уособленням ідеального державного діяча. Пій XI вважав, що після приходу до влади фашистів йому вдасться домогтися примирення з італійською державою.

Муссоліні ж зробив все можливе, щоб завоювати довіру папи та ієрархів католицької церкви і через них заручитися у парламенті підтримкою католицької Народної партії.

Завершенням майже 60-річної суперечки між Ватиканом та італійською державою Муссоліні хотів зміцнити власне становище, становище фашистського режиму і підвищити свій авторитет в очах католиків не лише Італії. Муссоліні розумів, що в умовах країни, де ледь не все населення перебувало під духовним впливом Ватикану, розрив між церквою і державою виглядав явною аномалією, однак спроби ліберальної держави примиритися з папою успіху не мали.

Звичайно, Муссоліні дуже хотілося вирішити проблему, перед якою пасували всі його попередники. Власне минуле його ані трохи при цьому не бентежило. В молодості він був войовничим атеїстом, і навіть деякі зі своїх статей підписував "Справжній єретик".

Але вже з весни 1920 р. тон виступів Муссоліні дещо змінився. Політичний досвід навчив його не впадати в надмірні крайнощі щодо католиків у такій країні, як Італія. На з'їзді фашистських союзів в травні 1920 р. він заявив, що Ватикан представляє 400 млн., розкиданих по всьому світу, і тому не слід воювати з цією "колосальною силою", а необхідно навчитися її використовувати в обопільних інтересах. У своїй першій промові в парламенті він мав сміливість згадати "римське питання", яке не піднімалося десятиріччями, а ставши прем'єром, виділив засоби на відновлення зруйнованих церков, у школи і лікарні повернув розп'яття, визнав католицький університет у Мілані і підвищив платню 60 тисячам парафіяльних святенників. У січні 1923 р. Муссоліні напівтаємно зустрівся у будинку сенатора Сантуччі з впливовим кардиналом Гаспаррі і пообіцяв йому вирішення "римського питання" шляхом визнання папського суверенітету. Гаспаррі висловив сумнів у тому, що депутати підтримають таке рішення, на що Муссоліні, не вагаючись, відповів: "Ми змінимо палату депутатів... Якщо знадобиться, ми змінимо і сам виборчий закон..." Кардинал зрозумів, що з цією людиною можна мати справу. Дуче постукав у масивні ворота Ватикану, і невдовзі їх йому відчинили. Однак, потрібно сказати, що дії Муссоліні не супроводжувались ламанням світогляду, вони диктувалися потребами політичної стратегії і тактики.

Церква ж у свою чергу дорожила заходами фашистського уряду в інтересах римської курії та особливо цінувала фашистський режим з його "сильним урядом" за "безкомпромісно вороже" ставлення до демократії і комунізму. У 1926 р. у зв'язку з невдалою спробою замаху на Муссоліні Пій XI сказав, що "перст божий охороняє Муссоліні".

Секретні переговори почалися у 1926 р. Представником Ватикану на переговорах був Франческо Пачеллі - брат майбутнього папи Пія XII, а за їх перебігом уважно стежив Папа Пій XI. Переговори завершилися 11 лютого 1929 р. укладенням Латеранських угод. Вони були підписані кардиналом Гаспаррі, який представляв папу, і Муссоліні, який представляв короля Італії. Акт підписання проходив не у Ватикані, а в Латеранському палаці, що примикає до базиліки св. Лаврентія. Муссоліні, таким чином, не зустрічався з папою, що дозволило йому уникнути принизливої для дуче процедури колінопреклоніння перед Пієм XI і цілування "персня рибака". Тим не менше, він був удостоєний найвищої церковної нагороди - ордена Христа, а Гаспаррі отримав від короля "Намисто Аннунціати" з дорогоцінних каменів - найвищий орден Італії.

У Латеранському палаці були підписані 3 документи: політичний договір, конкордат і фінансова угода. У першому документі говорилося, що обидві сторони вирішили досягти остаточної угоди, усунути існуючі протиріччя і раз назавжди владнати "римське питання", що виникло в 1870 р. Згідно з першою статтею політичного договору, Італія визнавала католицьку релігію "єдиною державною релігією". Третя стаття передбачала утворення на території Риму самостійної Держави-міста Ватикан, повна власність, абсолютна і суверенна юрисдикція над яким визнавалася за папським престолом. Інші статті договору стосувалися різноманітних питань адміністративно-технічного порядку щодо держави Ватикан: його кордонів, нерухомості, водопостачання, засобів зв'язку, становища громадян держави, прав посольства папського престолу. Згідно з другою статтею, Італія шанує особу верховного первосвященика "священну і недоторкану".

В свою чергу папський престол, говориться у двадцять четвертій статті, заявляє, що "він бажає залишатися і залишиться осторонь світського суперництва між іншими державами."

Фінансова конвенція, підписана тоді ж, передбачала задоволення фінансових претензій папського престолу. Як компенсацію за втрати, у результаті ліквідації Папської області у 1870 р., Італія зобов'язалася сплатити Ватикану 750 млн. лір і 1 млрд. у цінних паперах. Нарешті, укладений тоді ж конкордат визначав положення і значні привілеї католицької церкви в Італії. Згідно з конкордатом, у всіх школах вводилося навчання релігії, шлюб визнавався тільки церковний, держава надавала церкві ряд привілей, а єпископи зобов'язувалися молитись за короля. Конкордат був спрямований проти принципу світського характеру держави.

Після укладення Латеранських угод Ватикан заборонив усьому духівництву вступати в яку б то не було політичну партію або підтримувати її. Духовенство не могло примкнути до антифашистської боротьби, хоча