Реферат на тему:
Українські історичні землі
Часто поряд із сучасним адміністративно-територіальним поділом використовують поділ України на історичні землі. Історичні землі, які також називають історико-географічними областями чи краями, є складовими частинами української національної (етнічної) території. В минулому вони виконували ті чи інші суспільні функції — були державними або автономними утвореннями, військово-політичними або адміністративними одиницями, територіями нового господарського освоєння і заселення тощо. Для них характерні індивідуальні особливості історичного розвитку українського народу, розмаїття його матеріальної та духовної культури, зумовлене впливом природного середовища та взаємозв'язками з іншими народами.
Історичні землі характеризуються різними розмірами. Вони не мають чітких меж, часто накладаються одна на іншу або входять одна в іншу. Ряд земель, що знаходилися на окраїні української етнічної території, в результаті державного розмежування потрапили до складу сусідніх з Україною держав.
Етнічна територія українського народу сягнула наприкінці XIX — на початку XX ст. максимальних розмірів — приблизно 750 тис. км2. За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Центральну Україну (або Середню Наддніпрянщину), Західну Україну, Південну (або Степову) Україну і Східну Україну. Середня Наддніпрянщи. Це території найдавнішого проживання на і Західна Україна Українського народу, творення перших його держав (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство), відновлення української державності на початку XX ст. (проголошення Української Народної Республіки в Києві 1917р., Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1918 р. та Карпатської України в Хусті 1938 р.). Тривалий час Середня Наддніпрянщина була ареною боротьби волелюбного українського козацтва проти зазіхань сильних сусідів, а в середині XVII ст. тут сформувалася козацька гетьманська держава під проводом Богдана Хмельницького. У 1667 р. вона була поділена по Дніпру на Правобережну Україну (чи Правобережжя) і Лівобережну Україну (Лівобережжя), які відійшли відповідно до Польщі й Росії.
Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина.
Історична Київщина займає правобережні частини сучасних Київської та Черкаської областей і всю Житомирську область. Тут колись жили племена полян і деревлян. Полянська земля стала ядром формування Давньоруської княжої держави. Після її розпаду існували Київське князівство — спочатку самостійне, а далі автономне у складі Литви, Київське воєводство в Польській державі та Київська губернія в Російській імперії.
Цю територію називають "серцем" України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр — столиця м. Київ. Багато поселень відомі з літописних часів — Вишгород, Чорнобиль, Коростень, Овруч, Житомир, а міста й містечка південної Київщини славні своєю козацькою історією — перша гетьманська столиця Трахтемирів, полкові міста Канів, Черкаси, Корсунь, Біла Церква, Умань, Чигирин. Біля останнього знаходиться с. Суботів — колишній хутір і резиденція Б. Хмельницького. У с. Моринці Черкаської області народився Тарас Шевченко, а в м. Канів на Чернечій горі над Дніпром знаходиться його могила. Місто Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки. Поділля обіймає територію між середньою течією Дністра і верхньою та середньою течією Південного Бугу. Назва походить від "країни з оселями по долах", бо села тут розбудовувалися, в основному, по долинах рік. Відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у складі Литовської держави, а далі — воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об'єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії.
Адміністративним центром і культурним осередком Поділля завжди було м. Кам'янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала агресію турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замками і фортецями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі (одному з найдавніших подільських поселень), Барі, Шаргороді, Хмільнику.
На подільських землях відбулося багато історичних подій, зокрема, битви козаків з польськими військами під Пилявцями, Жванцем, горою Батіг, повстання під проводом Устима Кармалюка та ін.
Східне Поділля відоме також як Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI — XVIII ст. Сам Брацлав — невелике містечко над Південним Бугом — був головним містом воєводства лише 20 років (надалі центр перейшов до Вінниці), однак назва землі збереглася в історичній пам'яті народу дотепер.
На Лівобережній Україні найдовше (до початку 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності у складі Росії, тому інша її назва — Гетьманщина. Після ліквідації гетьманського правління територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Давнім населенням басейну Десни були сіверяни, а тому північно-східна частина Лівобережжя відома також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському.
Великими містами Лівобережної України в руський період були Чернігів і Переяслав, що очолювали землі-князівства. До найдавніших літописних міст належать також Любеч, Ніжин, Прилуки, Ромни, Лубни, Полтава. Вони, як і Конотоп, гетьманські столиці Батурин і Глухів, село Крути — свідки славної і трагічної історії українського народу.
Вагомий внесок Лівобережжя у становлення української писемності та культури. Полтавський діалект разом із київським став основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, а в Борисполі — етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський.
Північна частина Гетьманщини — історична земля Стародубщина (територія однойменного козацького полку) — тепер знаходиться в Росії
Західною Україною прийнято називати ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України — в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії. Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни (Галичина і Волинь — у 1939 р., Буковина —
