7. Розміщення трудових ресурсів світу та зайнятість населення

До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в США, Росії, Україні 16-60 років, Канаді 15-66, в Мексиці і Португалії 12-65). У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років.

У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змі-нюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень роз-витку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 35-50 % зростає кількість зайня-тих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними вида-ми діяльності, як освіта, охорона здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансо-вою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15 %. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % у промисловості й 20 % в сільсько-му господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30 %, причому 2/3 за-йняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.

Таким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою зяйнятості, структурою виробництва та типом країни

Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка на-селення зайнята у невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати варіації, пов'язані з національними традиціями або політичними умовами на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівню-ючи США та Японію, Індію та Китай за даними. Але загалом за ди-намікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.

Висновок

Фактор наявності трудових ресурсів залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, реґіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Точнішим – хоча не завжди зручним для розрахунків – є метод натуральних показників, – наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – 61 т, але у виробництві холодильного обладнання – лише 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажної пряжі – 2 т, обчислювальної техніки – лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.

Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов’язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення. 

З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче