Реферат - Система зовнішньоекономічних зв'язків країн Латинської Америки
10

зумовлює збереження традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином інтересами кількох розвинутих держав.
В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвинутими державами приватного капіталу та державного позичкового, капіталу. Залежний характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак - обмеженість внутрішніх джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу поширюється у 60- 70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Латинської Америки державного позичкового капіталу був у півтора-два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно перевищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча "піонером" у цій справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.
Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовнішнього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання. Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагальнюючого показника економічних відносин країни чи групи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями становив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сягнув, зокрема 1981 p., майже 40 млрд дол., а 1982 р. - 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. У цілому дані про сальдо платіжного балансу за поточними операціями виразно свідчать про коливання в латиноамериканській економіці в роки "втраченого десятиріччя" (табл. 2). Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 1,4 млрд дол. у 1984 до 10,2 млрд дол. у 1990 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Америки зазнають у сфері міжнародних послуг та "невидимих операцій". Надто великих втрат завдають латиноамериканським країнам платежі, пов'язані з рухом капіталів - переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств іноземних монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов'язані з обслуговуванням зовнішнього боргу. На ці платежі припадає майже 3/4 платежів за "невидимими операціями". До сказаного треба додати приховані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон прибутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.
Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, жорсткої конкуренції ТНК і ТНБ на латиноамериканському фінансовому ринкові, нестійкості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його відплив за кордон, де він осідає у банках США, Швейцарії та інших країн. За підрахунками, сума таких капіталів у північноамериканських та західноєвропейських банках перевищує 20 млрд дол.
Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої заборгованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських країн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками експертів ООН, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну позначку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тягарем і перетворився на гостру не лише соціально-економічну, а й політичну проблему.
Різнобічний вплив зовнішньої торгівлі та зовнішніх джерел фінансування на економіку латиноамериканських країн перетворює їх на важливі фактори регулювання всього господарського життя регіону. Саме ці фактори здебільшого визначають загальні темпи зростання валової продукції, розвиток основних галузей національних економік.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
Після Другої світової війни у Латинській Америці поширилися інтеграційні процеси як прояв поглиблення інтернаціоналізації господарських зв'язків з метою прискорення та інтенсифікації економічного розвитку. До речі, латиноамериканські країни першими серед країн, що розвиваються, стали на шлях економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятирічної підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.
На кінець 70-х років інтеграція охопила майже всі країни Латинської Америки. Із самого початку вона була орієнтована на перспективу і передбачала здійснення таких масштабних намірів, як створення спільного латиноамериканського ринку, спеціалізацію та кооперування промисловості, а пізніше - й сільського господарства, проведення єдиної валютної політики і навіть координацію економічного розвитку. Для створення передумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшення митних зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших обмежень, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо нелатиноамериканських країн. За логікою розвитку інтеграційного процесу передбачалося також створення зон вільної торгівлі, пізніше - митного союзу і, зрештою, - спільного ринку.
В цілому латиноамериканська інтеграція грунтується на прагненні країн регіону об'єднати зусилля у межах співробітництва "Південь - Південь", вийти із стану периферій-ності в системі світового господарства, посилити позиції у міжнародних економічних відносинах, у МПП. Ці ідеї було обгрунтовано експертами ЕКЛА, дослідження якої стали головним теоретичним фундаментом латиноамериканської інтеграції. Зокрема, колишній виконавчий секретар Економічної Комісії ООН для Латинської Америки, аргентинський економіст Рауль Пребіш одним із перших започаткував обгрунтування латиноамериканської інтеграції, акцентуючи особливу увагу на співробітництві у сфері промисловості та сільського господарства, координації національних програм економічного розвитку країн регіону. На думку Р. Пребіша, інтеграція сприяла б вирішенню таких проблем, як створення більш місткого багатонаціонального спільного ринку на базі ізольованих національних ринків та розширення регіональної торгівлі на основі неконвертованих

---

Сторінки: 1 2 3