На регіональних саммітах, що проводилися на початку 90-х рр. із питань економічного розвитку, велике значення надавалося подальшому розвитку взаємного співробітництва. Так, у Касабланці в 1994 р. обговорювалося питання про створення регіонального банку розвитку.

Таким чином, соціально-економічний розвиток країн Перської затоки визначається їх географічним положенням, історичними умовами розвитку, наявним природно-ресурсним потенціалом, а також впливом зовнішніх чинників.

Основою господарства досліджуваних країн є нафта, запаси якої дуже великі. Економіка регіону розвивається, орієнтуючись саме на цей чинник, оскільки інші природні умови, зокрема кліматичні та забезпеченість водою, не є сприятливими для розвитку пов’язаних з ними галузей.

Розділ 3. Проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку країн Перської затоки на рубежі століть

Арабський світ проходить зараз через глибоку і довготривалу кризу. Незважаючи на всі зусилля, котрі розгорнули офіційні і слухняні засоби інформації, щоб показати "досягнення" різних урядів, за всіма ознаками виходить, що відмова розвивати арабські суспільства і вирішувати економічні, соціальні і освітні проблеми є загальним явищем.

Арабська політична система показала свої слабкості після розвалу Радянського Союзу. Це стало схожим на ситуацію, яку спровокував демонтаж Оттоманської імперії наприкінці Першої світової війни. Араби, здається, ще раз втрачають можливість відігравати будь-яку важливу роль на міжнародній арені після закінчення "холодної війни". Більшість арабських режимів, схоже, не зрозуміла, що великі зміни у світовому політичному порядку мали на увазі і зміни у близькосхідному регіоні, передбачаючи разом з цим нове бачення відкритості, свободи, вільних ринків, і прав людини.

Ці режими залишились законсервованими на тому ж політичному рівні, який був і за обставин "холодної війни". Уряди країн продовжували керуватися одноосібне єдиним лідером під прапором єдиної політичної партії, без надання гарантій індивідуумам чи групам людей в тому, що вони можуть стати частиною політичного процесу, а не залишаться статистами при реалізації чужої політичної волі. Ця політична, економічна і соціальна олігархія закінчилася непередбаченими наслідками, котрі вилились у недоліки непрозорості в методах роботи уряду та установ, включаючи і судову владу [11].

Адміністрація американського президента Джорджа Буша, як частину війни з тероризмом та боротьби проти екстремістів і ісламських фундаменталістів, запропонувала кілька планів й ініціатив реформування арабських політичних, економічних, соціальних і освітніх систем. Спроби Буша пов'язати відсутність демократії на Близькому Сході із застоєм у регіоні, можливо, були слушними, але для його ініціативи щодо демократії був вибраний не зовсім вдалий час, бо вона розглядалася арабським лідерами і засобами інформації через призму війни в Іраку і продовження окупації Ізраїлем сектора Газа і Західного берега.

Кілька лідерів арабських країн висловились критично щодо ініціативи Великого Близького Сходу (GMEI), серед них президент Єгипту Хосні Мубарак, лідери Сирії, Йорданії та Саудівської Аравії. Аргументами їхнього заперечення стало те, що реформи мають відбуватися за ініціативою самого суспільства, а не нав'язуватись ззовні. Вони намагалися спростувати потребу життєво необхідних реформ у їхніх країнах і в межах всієї арабської політичної системи, котра продемонструвала неефективність свого функціонування.

Проте варто зауважити, що і американський план реформ також мав ряд істотних недоліків і недоробок. Якби, наприклад, лідери всіх арабських країн одноголосно погодилися на реформування по-американськи, то тут би відразу й виявилось, що реформа не включає в себе індивідуального плану дій для кожної окремої арабської країни, не визначена швидкість реформування та методи її реалізації. А отже, арабські режими знову постають перед старою дилемою – вони закономірно побоюються: що ближче вони будуть переміщатися в бік демократії, то більшим стає ризик втрати влади і контролю над їхніми народами [11].

Щодо головних пріоритетів реформ у арабському світі, то вони не мають бути звужені лише до політичних аспектів, а й мусять зачіпати економічне і соціальне реформування арабських суспільств. Ціль реформ полягає в тому, щоб поліпшити рівень життя націй, не входячи у протиріччя з їхньою ідентичністю, історією та визначеними потребами. Критично важливо, щоб міжнародне співтовариство розпочало робити кроки щодо підвищення економічного розвитку арабського світу. Економічна реформа допомогла б згладити гострі соціальні проблеми та проклала шлях до реформ у інших сферах.

Народна мудрість каже, що "у того, хто має молоток, обов'язково знайдеться цвях". Коли це так, то єдина у світі супердержава, котра нещодавно перемогла дві країни Близького Сходу, є явною причиною занепокоєння для тих, хто може бути прирівняний до цвяха. Зрозуміло, що Близькій Схід знаходиться в кризі. Ініціатива Великого Близького Сходу (GMEI), поміж тим, звузила спектр можливостей реалізації змін в регіоні до освіти, політики, жіночих прав та економіки. Крім того, цей план окреслив відповідні стратегії для втручання. Чому тоді GMEI викликає у багатьох таке роздратування? Очевидно, що консерватори стурбовані, але чому так багато тих, кого він так занепокоїв? Це може поховати GMEI ще до того часу, як його почнуть реалізовувати в регіоні. Консервативні сили можуть знайти спільну мову з націоналістичними групами серед країн Близького Сходу і утворити антиамериканську коаліцію та заблокувати впровадження ідей, котрі GMEI повинен був там просувати [11].

Щоб досягати бажаних результатів, GMEI потребує ножа політичного хірурга, а не сокири. Кожна країна Близького Сходу – відрізняється від іншої, кожне суспільство – має відмінну історію. Тому GMEI повинна бути індивідуалізованою, локалізованою, послідовною і пристосованою до конкретного середовища кожної країни. Деякі критики GMEI доводять, що причиною закорінення близькосхідної кризи – ізраїльсько-палестинський конфлікт. Отже, якщо GMEI ігнорує цей конфлікт, наскільки, настільки це можливо робити, то подібний підхід лише викривляє