Протягом довгого часу США забезпечували свої інтереси в даному регіоні, подавали військову і економічну підтримку декільком його ключовим країнам. Серед них найбільш надійною і стабілізуючою силою був шахський Іран. У 1979 р., після скидання шахського режиму і перемоги ісламської революції, відношення до Ірану змінилося. На думку Вашингтона і Лондона, політика ісламського іранського режиму – головна загроза інтересам західних країн у регіоні. Це особливо небезпечно, оскільки Іран, що вже володіє ракетною і хімічною зброєю, впритул наблизився до створення ядерних озброєнь [3].

Проблема, проте, глибша. На протилежність уявленням, що склалися в роки "холодної війни", сьогодні стає все більш ясно, що витоки багатьох конфліктів у Азії та інших регіонах світу мають внутрішню природу. Їх розвиток, поведінка учасників вельми слабо залежать від політики великих держав і, звичайно, не є похідними від суперництва зовнішніх для регіону держав. При цьому багато конфліктуючих сторін обзавелися зброєю масового знищення або перебувають на шляху до його створення. Можливість виникнення війни з її застосуванням стає, разом із міжнародним тероризмом, серйозною загрозою міжнародної безпеки.

Все вищесказане повною мірою відноситься до регіону Персидської затоки. Політика іранського режиму визначається не тільки й не стільки антиамериканізмом, скільки дуже складними й суперечливими відносинами з арабськими сусідами. Не буде перебільшенням сказати, що Іран і арабські країни регіону перебувають у стані довгострокового конфлікту, який то затихає, то загострюється. Саме він і є основним чинником, що визначає зусилля Ірану по придбанню зброї масового знищення (ОМУ).

США, що впродовж більш ніж трьох десятиліть беруть активну участь у зовнішньополітичному житті Персидської затоки, першими зіткнулися з виниклими викликами, першими були вимушені шукати на них відповідь.

Основним чинником, що визначає взаємостосунки Ірану і його арабських сусідів, є націоналізм, або, точніше, протилежність національних інтересів Ірану і арабських держав.

Витоки цього йдуть у віки. Етнічна відмінність, що історично склалася, – розділення жителів регіону Персидської затоки на арабів і аджам – посилюється іранським поглядом на історію. Відповідно до нього, арабське завоювання Ірану в VII ст. н.е. привело до трагічної загибелі видатної доісламської цивілізації Персії. Зумовлене цим підходом негативне ставлення до арабів століттями підтримувалося персидською літературою.

Взаємостосунки в регіоні ускладнюються також релігійними суперечностями. По Персидській затоці проходять кордони розмежування двох гілок ісламу – сунітів і шиїтів. Іранці – в основному шиїти, їх південні сусіди –переважно суніти. При цьому в багатьох державах Затоки існують достатньо великі меншини шиїтів, зокрема до 40% в Кувейті; у Іраку і Бахрейні шиїти складають більшість населення. Правлячі ж еліти у всіх державах Затоки належать до сунітів, які піддають шиїтське населення дискримінації. Шиїтські общини суттєво обмежені в економічній області, відносно доступу до освіти і політичної діяльності. Виникаюча напруженість у середовищі правлячих еліт транслюється в недовіру до шиїтів і в підозру їх у співчутті Ірану. Це теж не може не викликати адекватної реакції з боку іранських властей [3].

У сучасній ситуації традиційні тертя в даній області доповнюються конфліктом з вахабізмом, який нині є переважаючою версією ісламу в одній із найпотужніших країн регіону – Саудівської Аравії. Ця вкрай догматична доктрина розглядає шиїтів (і арабів, і іранців) не просто як мусульман, що заблукали, а як відступників. У свою чергу, аятола Хомейні звинувачував саудівців у тому, що вони практикують не справжній, а "американський" іслам, підкреслюючи тим самим центральну суперечність політичного життя Саудівської Аравії: претензії на релігійне лідерство в мусульманському світі на тлі проведення проамериканського зовнішньополітичного курсу.

Тертя цивілізаційного і релігійного характеру посилюються політичними і економічними. У 30-70-і роки XX ст. у політичному житті Ірану і арабських країн спостерігався підйом національної самосвідомості. Персидська затока з її унікальним географічним положенням і нафтовими ресурсами опинилася в центрі уваги арабських націоналістів Єгипту, Сирії та Іраку. В результаті інтенсифікації зв'язків з етнічно спорідненими країнами за межами регіону арабські держави Затоки виявилися глибоко інтегрованими в загальноарабські політику і традицію. Одним із наслідків об'єднання довкола ідеї панарабізму стало формування відношення до Ірану як до периферії арабського світу. (Достатньо красномовне свідчення подібного підходу – неодноразові спроби арабських лідерів перейменувати Персидську затоку в Арабську.) Все це підсилювало недовіру іранців до арабських країн [3].

Багато років відносини між Іраном і сусідніми арабськими державами Затоки ускладнюються територіальними суперечками. На думку Ірану, вже про-тягом двох століть відбувається його культурне і територіальне "виштовхування" з Персидської затоки. Початок цьому процесу в області культури поклала ще політика "систематичної деіранізації" регіону, що проводилася Великобританією. Одна з давніх територіальних суперечок – так званий Арабістан (у персидській традиції Хузістан) – територія в гирлі річки Шатт-ель-Араб.

2.4. Населення і особливості розселення

Населення країн Перської затоки майже повністю належить до південної гілки європеоїдної раси. Для незначної частини населення характерні домішки монголоїдних, негроїдних і австралоїдних расових елементів.

Етнічний склад населення дуже різноманітний. Етнографи виділяють на території субрегіону близько 60 великих народів. Значна частина населення відноситься до трьох великих мовних груп: іранської, семітської і тюркської. За чисельністю населення переважають народи іранської мовної групи, які становлять 40% жителів Південно-Західної Азії. До іранської мовної групи належать перси, таджики, курди та ін. У семітську мовну групу входить третина жителів субрегіону, в основному арабів. До семітів відносяться також євреї.

До тюркської мовної групи належить близько чверті населення субрегіону, серед яких домінують турки і азербайджанці.