Працевлаштування не можна розглядати як єдиний або домінуючий фактор розв’язання проблеми безробіття на селі. Це усвідомлюють і самі безробітні. При наявності можливості вибору тільки 38,2% безробітних вибрали б працю по найму; 23,7% хотіли б займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю. Досить великими серед безробітних були частки тих, хто бажав би вести особисте підсобне господарство (13%), не працювати в суспільному секторі економіки взагалі, займатися домогосподарством (сім’єю) – 4,6%. Порівняно з міськими сільські безробітні при наявності можливості вибору більше орієнтувалися на ведення особистого підсобного господарства (в 1,69 раза); частки тих, хто хотів би займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю, домогосподарством (сім’єю), не працювати взагалі, в структурі сільських безробітних були меншими, ніж у структурі безробітних міських поселень (відповідно в 1,38 і 1,32 раза). Більшість (59,1%) тих, хто віддає перевагу роботі по найму, хотіли б працювати на державному підприємстві, в установі, організації. На роботу в приватних підприємствах було орієнтовано 32,3% (акціонерних товариствах тощо – 8,6%) тих, хто віддав перевагу роботі по найму. Орієнтація на роботу в державному секторі економіки у сільських безробітних була значно вищою, ніж у міських.

Серед реальних напрямів розширення прикладання праці на селі вагомість створення нових робочих місць була більшою (для всіх – на 66,4%, осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, – на 11%); створення сприятливих умов для самозайнятості назвали 22,6% опитаних. Порівняно з містами на селі значущість створення нових робочих місць була більшою: частка тих, хто віддав перевагу серед напрямів розширення прикладання праці новим робочим місцям, для всіх на селі була більшою, ніж у містах, на 13,7%, новим робочим місцям для осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, – на 17%.

Майже чотири п’ятих (79,4%) опитаних сільських безробітних поліпшення їхнього матеріального та морального становища, розв’язання проблеми безробіття в цілому вбачають у розширенні сфери прикладання праці в поліпшенні місця проживання. На частку тих, хто поліпшення матеріального і морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття у цілому пов’язує з організацією громадських робіт, припадало 13,4%, із переселенням в райони з вільними робочими місцями – 5,2, із професійною підготовкою та перепідготовкою – 3%. Порівняно з містом на селі вагомість такого напряму поліпшення матеріального та морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття в цілому, як професійна підготовка та перепідготовка, була значно (в 2,66 раза) меншою.

Можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці сільські безробітні оцінюють низько: як дуже малі їх оцінили 45,3%, малі – 42,2, великі – 7,8, дуже великі – 4,7. Оцінки можливостей свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці у сільських безробітних порівняно з міськими були значно нижчими. Так, частка тих, хто оцінив їх як дуже малі, в складі сільських безробітних була на 41,1% більшою від відповідного показника структури міських безробітних. У міських безробітних порівняно з сільськими більшою була як частка тих, хто оцінив можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці як великі й дуже великі (на 89,6%), так і тих, хто оцінив їх як малі (на 4,7%).

У цілому для ринку робочої сили в аграрному секторі економіки України характерні нераціональна, стихійно сформована висока зайнятість населення, особливо жінок і молоді; деформованість її структури та низька соціальна спрямованість; наявність неофіційного (прихованого) безробіття, звуження ємності ринку праці й зменшення можливості забезпечення роботою працівників за сільськогосподарським фахом.

Оптимізація соціально-демографічної ситуації у сільських регіонах лісостепової зони, як і в цілому по Україні, потребує комплексних заходів, серед яких закріплення молоді на селі є чи не найпріориетнішим кроком. Досягти цього можна різними шляхами, зокрема одержанням учнями виробничих спеціальностей уже в процесі здобуття ними загальної середньої освіти. При визначені переліку таких спеціальностей важливо враховувати потреби певних аграрних підприємств у працівниках наймасовіших професій (водії сільськогосподарської техніки, будівельники, спеціалісти у сфері обслуговування та ін.).

Розвиток фермерства й оренди повинен сприяти відродженню значної кількості спорожнілих і напівспорожнілих населених пунктів, “поглинанню” значної кількості незайнятого населення. З іншого боку, одним із першочергових соціально-економічних завдань демографічної політики є створення комплексу умов для “безболісного переливу” робочої сили з аграрної в неаграрну сферу, із суспільного в індивідуальний сектор, від однієї структури зайнятості до іншої. Визнати важливим і необхідним при цьому врахування як об’єктивних потреб та можливостей сучасного ринку праці, так і намірів сільських безробітних.

Забезпечення продуктивнішого використання трудових, матеріально-технічних, природних ресурсів сільських регіонів і сфери АПК потребує здійснення комплексу соціально-економічних, організаційних, нормативно-правових та інших заходів. Зокрема, позитивний результат могла б дати програма зайнятості сільського населення, що передбачала б збереження і стабілізацію зайнятості працюючих, особливо кваліфікованих кадрів, при зміні власника, приватизації, банкрутстві сільськогосподарських підприємств, зміни їхньої спеціалізації, а також працевлаштування безробітних.