РСР”, затвердженим указом Президії Верховної Ради від 12 березня 1981 р., відносяться населені пункти, розміщені при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, а також населені пункти, на території яких розташовані вищі та середні спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, що мають державний житловий фонд, з чисельністю населення понад 2 тис.осіб, в яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їх родин. В окремих випадках до категорії селищ міського типу відносять населені пункти з людністю менше 2000 осіб, але більше 500 осіб, якщо вони мають близьку перспективу економічного і соціального розвитку, збільшення кількості населення. Селища міського типу, як і міста, організовують виробничу діяльність, забезпечують культурно-побутове обслуговування населення навколишньої сільської місцевості.
За своїми функціями і структурою зайнятості населення селища міського типу дуже подібні в сучасних умовах із містами, що мають менше 10 тис.жит. Відмінності між ними найбільше стираються у регіонах з аграрно-промисловим типом освоєння. Селища, які є центрами адміністративних районів, іноді мають функціональну структуру господарства, подібнішу до міст, ніж малі міста, які таких функцій не виконують. Нерідко в селищах міського типу частка населення, яке зайняте у несільськогосподарських галузях, є вищою, ніж в окремих малих містах. Критерії, за якими розрізняють міста і селища міського типу, не витримуються, тому, на нашу думку, малі міські поселення з кількістю жителів менше 10 тис.осіб і селища міського типу доцільно об’єднати єдиною назвою “містечка”.
Міські поселення концентрують значно більший соціально-економічний потенціал, ніж сільські і в силу цього стають центрами “притягання” для навколишньої території, вузлами різноманітних зв’язків.
Міста мають свою ієрархію, вони взаємно підпорядковані, кожен виконує певні функції, формує свій радіус впливу і притягання.
В науковій літературі з географії населення існують різні спроби встановити ієрархію населених пунктів, в т.ч. міських. Значного поширення за кордоном набула концепція В.Кристаллера, названа “теорією центральних місць”. Згідно з нею, робилися спроби встановити ієрархію населених пунктів залежно від їх просторового розташування в системі розселення. Міста різної величини розглядались як “центральні місця” для навколишніх територій (у сфері торгівлі, ділових і фінансових операцій, лікарської допомоги, культурного та побутового обслуговування). В.Кристаллер намагався встановити ідеальну схему взаєморозташування міст різних ієрархічних рівнів, обумовлюючи цю ієрархію зосередженням в кожному з них певного набору функцій обслуговування населення. Основним недоліком цієї теорії є абстрактна математизація і підміна географічного простору (з усім його наповненням однорідним) геометричним простором. Однак, незважаючи на дані недоліки, вчені використовують цю теорію, знаходячи нові критерії для визначення “центральності” населеного пункту. Все більше при цьому переважає думка про те, що міста є фокусами суспільного виробництва, а не тільки обслуговування населення. Виходячи з цього, замість виведення функцій міст із їх “центральності”, вчені встановлюють ієрархію міст залежно від функцій, яку вони виконують.
Функції міст визначаються рівнем розвитку і структурою їх економічної та соціальної бази. В складі такої бази виділяються містоформувальні і містообслуговувальні галузі. До перших відносять ті види діяльності, продукція чи послуги яких переважно реалізуються поза межами даного населеного пункту. Залучені у ці галузі необхідні ресурси забезпечують існування і розвиток міста, процес розширеного суспільного відтворення. Ті ж галузі, основна продукція яких не виходить за межі міста, відносять до містообслуговувальних. Нерідко розділити галузі на ці дві групи буває надзвичайно важко і навіть неможливо, бо одне і те ж підприємство (установа) може одночасно випускати продукцію (надавати послуги) для населення іншого міста чи навколишньої сільської місцевості. Тому доцільно виділяти галузі, які складають економічну і соціальну базу міста, підкреслюючи при цьому їх містоформувальні і містообслуговувальні функції. Це підтверджується і тим, що містоформувальними можуть бути як галузі виробництва, так і соціальної сфери (рекреація, наука та ін.).
Міста можна представити як єдність трьох підсистем: а) господарської основи; б) виробничої і соціальної інфраструктури; в) населення з його трудовим потенціалом. Ці підсистеми взаємопов’язані, вони забезпечують функціонування одна одної.
Найпоширенішими в Україні є сільські населені пункти, в них населення, яке веде сільський спосіб життя і займається переважно с/г виробництвом. На території України нараховується понад 28.7 тисяч сіл, 448 міст та 897 селищ міського типу. В них проживає 34.3 млн. міських та 16.2 сільських жителів. Співвідношення між міщанами (жителями міст) і селянами (жителями сіл) постійно змінюється внаслідок природного і механічного руху. Якщо ж на початку ХХ ст. в Україні було трохи більше 16 % міського населення, то вже зараз – майже 68%. Міське населення постійно поповнювалось за рахунок селян, які приходили у міста на заробітки, навчання. Такий процес носить назву урбанізації. Але урбанізація – це не тільки збільшення кількості і частки міського населення (це вузьке розуміння даного процесу), але й зростання значення міст у суспільстві, поширення міського способу життя, формування специфічних форм розселення. У процесі урбанізації можна виділити три фази (за Є.І.Шиповичем і С.С.Мохначуком): 1) власне урбанізація (процес росту міст і збільшення міського населення); 2) субурбанізація (розмивання ядер міст, формування міст-супутників); 3) рурбанізація (урбанізація сільських поселень в межах урбанізованої зони) 1. Розглянемо особливості урбанізації в Україні впродовж ХХ ст. Її найвищі темпи спостерігалися