Різноманітні за людністю, функціями, зовнішнім виглядом міста є важлимим центрами господарства і вузлами соціально-економічних зв’язків. Їх подальший розвиток пов’язаний із соціально-економічним розвитком території, на якій вони знаходяться. В сучасний період загального складу рівня розвитку економіки, ускладнення демографічних процесів для розвитку міст необхідна активізація соціально-економічної діяльності у цих поселеннях. Шляхи активізації цієї діяльності можуть бути неоднаковими залежно від величини і місце-знаходження поселення, його соціально-економічної бази, природних та екологічних умов. Спільними для всіх міських поселень є: піднесення економіки шляхом вдосконалення форм організації виробництва, регулювання демогеографічних процесів та міграцій населення, вдосконалення територіально-планувальної структури міст тощо.

2.2. Сільське розселення

Основними формами сільського розселення є сільські поселення, до них відносяться сільські населені пункти (села), хутори, окремі службові поселення (залізничні роз’їзди, лісництва та ін.). Таких поселень в Україні налічується понад 28.8 тисяч одиниць. Кількість їх постійно змінюється із різних причин, одні форми змінюються іншими залежно від потреб суспільства. Поширеною в Україні формою розселення впродовж XVII-XX ст. були хутори. Вони виникали внаслідок сільськогосподарського освоєння степових і лісостепових просторів, поступово розростаючись у села. Особливо густою мережа хуторів була після столипінської реформи на тій частині, що входила до складу Росії) та внаслідок утворення “осадницьких господарств” (у західній частині України, що з 1920 р. входила до складу Польщі). Але вже у 30-ті роки нашого століття внаслідок масової колективізації репресій та знищення т.зв. куркулів, штучного голодомору хутірська система у значній мірі була знищеною у східній частині України, а в післявоєнний період – і у західній. Якщо на початку ХХ ст. в Україні було понад 226 тис. хуторів, то у 1959 р. – близько 7 тисяч. У 60-70 рр. в Україні, як і всьому колишньому СРСР, проводилась політика на ліквідацію т.з. “неперспективних” сіл, передусім хуторів, які ніби-то гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, в багатьох з них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадали, втрачали свою людність. Тільки за 1970-1979 рр. кількість населених пунктів зменшилась на 1.6 тис. одиниць, переважно за рахунок хуторів. Зменшенню людності у цих поселеннях сприяли активні процеси урбанізації, які супроводжувалися ростом міст. Деякому відновленню хуторів сприяло відокремлення їх від сіл і облік їх як самостійних поселень, що відбулося в середині 90-их років, а також розвиток фермерського господарства і приватизація землі в сучасних умовах. Ті хутори, що збереглися, стають тепер важливою формою сучасного розселення.

Сучасна мережа сільських поселень складається із різних за людністю та функціями населених пунктів. Це, передусім, села різних розмірів: малі (до 500 осіб), середні (500-1000 осіб), та великі (понад 1000 осіб). За даними останнього перепису населення в Україні понад 57% поселень становили малі села, в т.ч. 18.3% - хутори (з числом жителів до 100 осіб). В них проживало тільки 6.5% населення, а в хуторах – 0.5%. Середні села займали 20.8% поселенської мережі, а великі – близько 18%.

Середня щільність сільських поселень в Україні становить 50 поселень на 10000 км2 території. Найгустіша мережа – у Львівській (88.7%), Тернопільській, Хмельницькій, Полтавській (65-75) областях. Найрідше сільські поселення розміщені у Херсонській (25 поселень на 1000 км2), Луганській, Запорізькій, Одеській областях, АР Крим (35-40).

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить 560 осіб. Цей показник є найбільшим у регіонах з крупнозаселеним розселенням – Карпатському (Закарпатська, Чернівецька (понад 1300 осіб), Івано-Франківська (понад 1000 осіб) та Південному (АР Крим, Херсонська, Одеська області), районах, а також у Черкаській області (800-1000 осіб). Найменші села в Україні – у її північно-східних (Харківська, Сумська, Полтавська області (300-400 осіб), східних (Донецька і Луганська) і поліських (крім Київської та Рівненської) областях (400-500 осіб). Це пов’язано з тим, що у них поширеною є хутірська (дисперсна) форма розселення.

Більшість сільських поселень – це сільськогосподарські, в них населення в основному зайняте у сільськогосподарському виробництві. Трапляються також несільськогосподарські поселення: лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, агропромислові. Всі вони, крім останніх, мають невелику людність, безсистемну забудову. Агропромислові поселення -–багатофункціональні. В них населення зайняте як у сільському господарстві, так і промисловому підприємстві (з видобутку або переробки місцевої сировини). Ці села мають, як правило, більшу людність, ніж однофункціональні, в них кращі соціальні умови для життя людей. Своєрідними є села, які розміщені поблизу великих міст, їх відносять до т.з. приміських поселень. У них населення зайняте як у власному (індивідуальному) господарстві, так і в господарстві міста, широко поширеними є його маятникові трудові поїздки. Забудова цих сіл має деякі риси міської, благоустрій високий, а населення відзначається вищим рівнем життя.

Залежно від людності та щільності сільських поселень в Україні виділяється 12 районів сільського розселення (схема запропонована Г.М.Рогожином