Дрібнохутірський із зрідженою мережею поселень (поліські райони Волинської та Рівненської областей);

Дрібно- та середньоселенний із зрідженою мережею поселень (поліські райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей);

Середньо- та крупноселенний з рівномірним заселенням території та високою щільністю населення (частина лісостепової зони);

Крупноселенний з густою мережею поселень (центральна та південно-західна частини лісостепу);

Дрібно- та середньоселенний з переважанням стрічкових форм розселення (північний і частково центральний степ);

Дрібно- та крупноселенний із зрідженою мережею поселень (центральний та південний степ);

Дрібно- та середньоселенний з густою мережею поселень (західні області України);

Передгірний крупно- та середньоселенний (передгірні райони Карпат та Закарпаття);

Гірський дрібно- та середньоселенний з рівним та дисперсним розселенням (у Карпатах);

Дрібно- та середньоселенний з розвинутими міськими агломераціями (Донбас і Придніпров’я);

Гірський дрібноселенний із зрідженою мережею поселень (гірський Крим);

Прибережно-курортний (південний берег Криму).

Це районування стало основою для схем сільського розселення, розроблених пізніше українськими географами, а також використовувалось багатьма із них для визначення територіальних одиниць інтегрального (міського і сільського) розселення України.

В сучасних умовах реформування економіки, а найперше – сільськогосподарського виробництва (передусім розвиток фермерських та індивідуальних селянських господарств) сприятиме розвитку всіх сільських поселень. А розвиток сільського і т.з. “зеленого” туризму, який намічається у всіх регіонах України дасть поштовх до розвитку малих сільських поселень, які найбільше наближені до природи. Цьому сприятимуть також постійно наростаючі потреби міського населення у відпочинку на природі, а також необхідність значної частини міщан у розвитку даного господарства.

Новим в районуванні сільського розселення України є метод розпізнавання образів або метод таксонономії, запро-понований М.О.Ковтонюком (1990).

Використовуючи названий метод, автор отримав районування сільського розселення. Для цього було використано 9 показників по 479 адміністративних районах. За допомогою ЕОМ на території нашої держави виділено 26 таксонів, які М.О.Ковтонюк згрупував в п’ять типів розселення, зокрема:

Типовоукраїнські таксони (Південно-Східний, Центрально-український, Подільський, Східно-Подільський, Західно-Подільський). Відзначаються невеликою або середньою щільністю сільського населення (до 48 чол./м2), невеликою або середньою людністю сільських поселень (420-870 чол.), займають 82.7% адміністративних районів України.

Прикарпатські таксони (Південно-Західно-Подільський, Стрийсько-Самбірський, Пустомитівський, Косівський). Відзначаються високою щільністю сільського населення (69-90 чол./м2), середньою людністю сільських поселень. Ці таксони займають 5.4% адміністративних районів держави.

Середньосільські таксони (Димерський, Кілійський, Черкаський, Надвірнянський, Бориспільський, Броварський), мають невелику або середню щільність сільського населення (20-55 чол./м2), людність сільських поселень (в середньому 1100-1250 чол.). До цього типу належить 6.6% адміністративних районів України.

Буковинсько-Закарпатські таксони (Кіцманський, Іршовський, Хустський, Коломийський, Івано-Франківський, Новоселецький). Вони мають високу щільність сільського населення (70-112 чол./м2), середню або велику людність сільських поселень (1100-1900 чол.). До цього типу належить 4.1% адміністративних районів України.

Великосільські таксони (Ренійський, Ізмаїльський). Вони мають невелику щільність сільського населення (20-45 чол./м2),, великі сільські поселення – в середньому 2000-2900 чол.

Виділення вище названих таксонів сільського розселення України дає змогу розробити конкретні заходи оптимального розвитку сільського розселення в нашій державі, а повторення таксономії через певний час визначити напрям його розвитку.

3. Системи розселення

В сучасних умовах територіальна організація розселення здійснюється у формі систем. Це передбачає взаємопов’язаний розвиток поселень залежно від їх місця у системах розселення. На відміну від мережі поселень, яка характеризується автономністю поселень, незначним розвитком міжселенних зв’язків, система розселення являє собою сукупність населених пунктів різної величини і функцій, між якими існують різні види зв’язків.

У розвиток теоретичних і прикладних питань формування, типології і розвитку систем розселення значний вклад внесли у нашій країні Ю.І.Пітюренко, П.С.Коваленко, Л.М.Корецький, А.І.Степаненко, А.І.Доценко та ін.

Термін “система розселення” в сучасній соціально-економічній географії вживається у різних значеннях: для позначення всієї сукупності поселень певної території (інтегральна система розселення), сукупності сільських (система сільського розселення) і міських поселень (система міського розселення), форм розселення (групова, дисперсна). Виходячи з основних ознак системи взагалі, і, передусім, з головної ознаки – наявності зв’язків між елементами, неправомірно, на нашу думку, застосовувати терміни “система сільського населення”, “система міського населення”. Це пояснюється тим, що на певній території формується система поселень (сільських і міських), тісно пов’язаних між собою різними видами економічних і соціальних зв’язків. Міські і великі сільські поселення виступають ядрами (центрами) систем розселення різних таксономічних рангів.

Отже, система розселення є одним із видів територіальних систем і являє собою “територіальне поєднання поселень, між якими існує більш або менш чіткий розподіл функцій (взаємообмін функціями, виробничі і соціальні зв’язки”1. Вона включає населені пункти різної величини і функцій, тісно взаємопов’язаних із виробництвом, і розвивається в єдності з ним. Провідним у цьому взаємозв’язку є виробництво, яке визначає розвиток систем розселення. А ті, у свою чергу, впливають на розвиток і розміщення нових галузей виробництва і сфери послуг. Діалектика взаємозв'язків між виробництвом і розселенням людей досліджена Ю.І.Пітюренком [1980, 1983].

Система розселення України сформувалася у 70-80 роках на основі розвинутого територіально-виробничого комплексу, який був складовою частиною т.зв. “єдиного народногосподарського комплексу СРСР”. Внаслідок цього і система розселення (тоді республіканська) була частиною єдиної системи розселення цієї держави. В процесі формування незалежної Української держави внаслідок розпаду великої країни відбувається трансформація республіканської системи розселення у національну систему. Це супроводжується налагодженням і переорієнтацією внутрішньо- і зовнішньосистемних зв’язків, як виробничо-економічних, так і адміністративно-господарських і соціально-демографічних. Сучасна національна система розселення представлена різноманітними елементами – поселеннями, що функціонують у тісному взаємозв’язку у міській та сільській місцевостях України (див. попередні параграфи). У її складі виділяють регіональні системи