надавати інформацію про об’єми антропогенних викидів і абсорбції поглиначами усіх парникових газів на території держави;

здійснювати, публікувати і регулярно поновлювати національні програми, які містять у собі заходи щодо пом’якшення змін клімату та адаптації до наслідків цієї зміни;

сприяти раціональному використанню і збереженню таких поглиначів та накопичувачів парникових газів, як ліси, океани, наземні, прибережні і морські екосистеми;

інформувати громадськість про зміну клімату та її наслідки, а також заохочувати участь населення у розробці стратегії реагування;

Оскільки найбільша частка глобальних викидів парникових газів припадає на розвинуті країни (рис 2.5) (Україна в той час була віднесена до числа розвинутих країн), вони взяли на себе додаткові зобов’язання, найбільш значущими з яких є такі:

здійснення політики, спрямованої на обмеження викидів парникових газів. Розвинені країни мають зменшити викиди двоокису вуглецю та інших парникових газів до рівнів 1990 року;

надання фінансової і технічної допомоги, включаючи екологічно безпечні технології і ноу-хау, країнам, що розвиваються, для сприяння виконанню зобов’язань по Конвенції; надання допомоги країнам, що розвиваються, і є найбільш вразливими до негативних наслідків зміни клімату, з метою забезпечення їх засобами для адаптації.

У грудні 1987 року в Кіото було прийнято спеціальний протокол, так званий Кіотський, яким визначені кількісні обмеження на викиди і згідно з яким промислово розвинені країни до 2008 – 2012 рр. мають скоротити свої сукупні викиди парникових газів щонайменше на 5% порівняно з 1990 роком.

Станом на кінець 2002 року Кіотський протокол із 185 країн ратифікувало близько 80 (останньою це зробила в середині грудня 2002 року Канада), в тому числі всі країни європейського союзу. Росія протокол не ратифікувала, а США взагалі вийшли з нього, а Президент США Д. Буш навіть поставив питання про скорочення допомоги США країнам третього світу з подолання проблеми глобального потепління.

Рис. 2.5. Узагальнені викиди вуглецю в 1990 р., млн. т

Загалом відношення до виконання обмежень Кіотського протоколу, як основи здійснення заходів щодо мінімізації впливу антропогенної діяльності на зміни клімату різне. Так, група країн на чолі з США, так звана “парасолькова група” дотримується позиції щодо застосування ринкових штучних механізмів без будь-яких обмежень і максимального врахування (поглиначів) парникових газів. Європейський союз має орієнтацію на досягнення екологічної мети Конвенції переважно за рахунок внутрішніх заходів з обмеженим застосуванням ринкових механізмів. Група країн, які розвиваються (G-77+Китай), не мають наміру брати добровільні зобов’язання щодо скорочення викидів парникових газів, проте намагаються отримати максимальний зиск від фінансової допомоги для створення національного потенціалу вирішення проблем зміни клімату. Країни ОПЕК вимагають гарантій щодо відшкодування недотриманих прибутків від продажу нафти внаслідок скорочення споживання палива, що власне і призводить до зниження викидів парникових газів. Країни з перехідною економікою також мають різні позиції, залежно від того, до якої більш впливової групи вони намагаються приєднатися.

А що ж Україна? Враховуючи, що через різке падіння промислового виробництва викиди парникових газів в атмосферу в Україні істотно зменшились і рівня викидів 1990 року Україна в найближчі 10-15 років не досягне (див. рис. 2.4), тому вона має можливість продавати частини своєї квоти і на цьому заробляти кошти на оновлення технологічних процесів для зменшення викидів. Крім того необхідно констатувати, що Україна загалом активно включилась до розв’язання кліматичних проблем. Підтвердженням цьому е ратифікація 15 березня 1999 року Кіотського протоколу, створення Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1999 року Міжвідомчої комісії із забезпечення виконання Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату тощо. Основними завданнями Міжнародної комісії визначено:

організацію розробки національної стратегії та національного плану дій з виконання зобов’язань України відповідно до Рамкової конвенції ООН та Кіотського протоколу до неї;

координацію діяльності міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій з питань впровадження національного плану дій з виконання зобов’язань України відповідно до Рамкової конвенції ООН та Кіотського протоколу до неї;

розробку пропозицій щодо впровадження передбачених Кіотським протоколом механізмів виконання зобов’язань;

організацію підготовки національних повідомлень щодо виконання зобов’язань відповідно до Рамкової конвенцій ООН;

організація підготовки національного кадастру антропогенних викидів із джерел і абсорбцій поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом щодо речовин, що руйнують озоновий шар;

контроль за реалізацією плану заходів щодо пом’якшення наслідків зміни клімату шляхом розв’язання проблеми антропогенних викидів з джерел і адсорбцій поглиначами усіх парникових газів які не регулюються зазначеним Монреальським протоколом та сприяння адекватній адаптації до зміни клімату;

розгляд матеріалів щодо Рамкової конвенції ООН та Кіотського протоколу до неї, які надходять від урядів інших країн, Глобального екологічного фонду, Світового банку, інших міжнародних організацій та підготовка на їх основі відповідних пропозицій.

Раніше за комісію 28 червня 1997 року Постановою КМ України № 650 було затверджено Кліматичну програму України. Метою Кліматичної програми є створення ефективної системи забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування, Збройних сил, підприємств, установ, організацій та населення України гідрометеорологічною інформацією і прогнозами про можливі екологічні та соціально-економічні наслідки коливань і змін клімату. Програма розроблена як:

рамкова, що може доповнюватись пакетами розширюючи або уточнюючих підпрограм та проектів;

складова частина Всесвітньої кліматичної програми з метою інтеграції кліматичних досліджень України в світову діяльність з проблем клімату.

У вересні 1999 року Кліматична програма України перезатверджена КМ України із змінами і доповненнями. Відмічаючи наявність цієї програми як позитивний момент в організації Україною розробки заходів щодо мінімізації впливу змін клімату, водночас звернемо увагу на