4. Формування політичної карти світу в епоху розвитку і утвердження капіталістичного господарства (новий час, ХVI – початок ХХ ст.).

Уперше капіталістичні відносини зародилися в містах-державах Північної Італії в XIV–XV ст. Класичний їх розвиток відбувся в країнах Середньо-Західної Європи після здійснення буржуазних революцій (Голландія — 1597 р., Англія — 1642–1648 рр., Франція — 1789–1794 рр.), а також у США з кінця XVIII ст. Особливу роль у розвитку капіталізму та його поширенні поза Європою відіграли Великі географічні відкриття — морські подорожі європейців з кінця XV до середини XVII ст., які увінчались відкриттям і освоєнням Нового світу.

Політична карта світу в дану епоху формувалася під впливом двох протилежних тенденцій: а) територіальної експансії європейських країн в Азії, Африці, Америці, Австралії та Океанії, внаслідок чого утворилися колоніальні імперії (спочатку Португалії, Іспанії та Голландії, а далі Англії, Франції та інших держав); б) посилення національно-визвольного руху і утворення незалежних держав у Європі (Швеція, Нідерланди — XVI ст., Греція, Сербія, Румунія — XIX ст.), Америці (США — 1776 р., країни Центральної і Південної Америки — поч. XIX ст.). У результаті цього напередодні Першої світової війни (1914 р.) у світі існувало 57 суверенних країн, з яких більшість позаєвропейських (Китай, Персія, Сіам, Туреччина, Єгипет, країни Латинської Америки) були економічно і політично залежними від великих держав. Решта територій перебували у прямому колоніальному підпорядкуванні 14-х держав-метрополій (найбільшими імперіями стали Британська, Російська, Французька). Одночасно із закінченням територіального та економічного поділу світу між найбільшими державами відбулася «зміна лідерів»: у світовому промисловому виробництві Великобританія поступилася панівним становищем США, а в Європі — також Німеччині. Завершується формування світового капіталістичного господарства, яке, за висловом І. Вітвера, з «європоцентричного» перетворилося на «двоцентричне».

5. Основні періоди становлення політичної карти світу під час новітньої історії.

У XX ст. найбільші зміни на політичній карті відбулися в результаті двох світових війн, а також відносно мирної трансформації на початку 1990-х років. Тому тут виділяють 3 етапи.

5.1. Перша світова війна і міжвоєнний період (1914–1939 рр.).

Основні риси політичної карти світу: а) розпад 4-х колоніальних імперій (Австро-Угорської, Німецької, Османської і Російської). В результаті цього, по-перше, утворилися нові незалежні держави в Європі (Чехо-Словаччина, Угорщина, Югославія, Польща, Фінляндія, країни Балтії і ряд інших країн на території колишньої Росії, які в 1922 р. були знову об’єднані в одну державу СРСР); по-друге, африканські, азіатські і тихоокеанські колонії Німеччини і Туреччини перейшли під мандат Великобританії, її домініонів, Франції та США; б) розкол світу на дві антагоністичні суспільно-економічні формації в результаті соціалістичного розвитку СРСР, що був найбільшою за площею країною світу; в) початок мирної трансформації Британської колоніальної імперії в Британську Співдружність націй (у 1931 р. повну незалежність було надано колишнім домініонам Канаді, Південно-Африканському Союзу, Австралії та Новій Зеландії). У 1939 р. на політичній карті світу існувала вже 71 суверенна держава.

5.2. Друга світова війна і післявоєнний період (1939 р. – кінець 1980-х рр.).

Новий переділ світу, в якому були зацікавлені багато великих країн, а найбільше Німеччина та СРСР, закінчився видимою перевагою останнього — соціалізм став світовою системою (в 1980-х рр. соціалістичними були 14 країн Євразії і Куба; ще приблизно 25 країн Африки, Азії і Латинської Америки в різний час мали «соціалістичну орієнтацію» або «некапіталістичний шлях розвитку»). Весь післявоєнний етап пройшов у політико-ідеологічному та економічному протистоянні капіталістичної та соціалістичної систем; його символом в 1945–1990 рр. була «залізна завіса», яка, за висловом У. Черчілля, впала по кордонах соціалістичних країн Європи від Балтики до Адріатики, перекроївши Німеччину і Берлін. Протистояння посилилося із створенням військово-політичних блоків НАТО і Організації Варшавського договору (ОВД).

Характерними рисами політичної карти світу на цьому етапі також були: а) крах колоніальних імперій капіталістичних держав (у 1975 р. перестала існувати остання велика імперія західного світу — Португальська). Усього за цей час виникло понад 100 нових суверенних країн, які поповнили список країн, що розвиваються; б) багатополюсний розвиток людства, який не зводився лише до протистояння двох систем. Серед розвинених капіталістичних країн з’явився третій центр сили — Японія, що вийшла на друге місце у світовій економіці, у Західній Європі відновилась економічна могутність ФРН, Великобританія ж поступилася місцем Франції та Італії. У «соціалістичному таборі» після 1960-х рр. з’явилося два полюси — СРСР і Китай, кожен із своєю сферою впливу серед соціалістичних країн і країн, що розвиваються. Серед останніх намітилися свої «центри сили» — «ключові країни» (Індія, Бразилія, Мексика), «нафтодоларові» країни Перської затоки, «нові індустріальні країни» Далекого Сходу (насамперед, т. з. «чотири дракони»).

Наприкінці 1989 р. у світі існувало 170 незалежних держав.

5.3. Сучасний період.

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у Східній Європі відбулися суспільно-політичні зміни, результатом яких стало: повне припинення «холодної війни» між Сходом і Заходом, зняття «залізної завіси» (об’єднання у жовтні 1990 р. Німеччини), самоліквідація соціалістичної системи та її організаційних структур (ОВД, РЕВ), наростання відцентрових тенденцій у СРСР і його розпуск наприкінці 1991 р. У 1991–1992 рр. розпалася також Югославія (цей процес супроводжувався кривавими воєнними діями), а в 1993 р. мирно «розлучилися» Чехія і Словаччина. Отже, менш як за півтора року на місці 3-х соціалістичних країн виникло 22 нові незалежні держави і серед них, 176-ою за порядком у світі, — Україна. Майже всі постсоціалістичні